Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Тут Соломончик прикусив язика і злодійкувато озирнувся. Безперечно, довірливим прирічанцям він і далі міг торохтіти казна-що — ті й так нічого не второпували. Роззявивши роти, слухали трактат Соломончика про правду і, звичайно, ніхто і подумки не мав наміру бігти порпатись у книгах, аби вивірити афоризми “великого Наполеона”, “відомого грецького літератора Гомера” та “всіма нами улюбленого римського вигнанця Овідія”.

А суддя в цей час мізкував над своїми проблемами, вельми далекими від “справи про прирічанську гору”.

Соломончик, вгледівши, яке гнітюче враження справляє на прирічанців його промова і як торжествують вонігівці, уже зовсім пустився берега і допатякався до того, що…

— Як сказав мій старий цімбора Піфагор, дайте мені правду і я бика зверну…

Тут уже насторожився й Боніфацій Никодимович, але слова, мовлені Соломончиком, якось не зачепили його вух. Просто йому набридло базікання мештера, і він роздратовано махнув рукою.

— Вірю, вірю у вашу правдивість! А де підстави, факти де?

— Вони у мене із божого писанія, — підняв перед присутнім зшиток із потлілого від часу паперу Соломончик. — Це спогади святого Ноя, якого наш праведний Господь уберіг своею милістю від всесвітнього потопу. Дозвольте прочитати.

— “І ось мій ковчег, — почав громовим голосом мештер, і бідних прирічанців знову взяли дрижаки, — приплив до вершка гори. З кожним днем вода починала спадати. Одного ранку визирнула перша латка землі. Туди я випустив із ковчега священних волів і нарік той шмат Волячим. На другий день — позаду першого — сплив ще один острів. І нарік я ту ділянку Занькою. Вода зникала, і явилась очам моїм ще одна прекрасна частина землі. Туди зажадав селитися мій старший син, якого менші діти між собою прозвали Лопухом. І пішла відтоді назва цієї частки землі Лопухово. І ось божого сьомого дня вода зійшла зовсім, і під самою горою показалась найпрекрасніша землиця — усіяна квітами, залита сонцем і щебетом птахів. Задумав назавжди осісти тут я і нарік цей земельний рай найменням моєї незрадливої першої коханої — Воніги”.

Соломончик засунув зшиток до кишені і переможним поглядом окинув присутніх. Побожні прирічанці збентежено перезирались між собою, тільки один Гаракаль спокійно в кутку хропів на всю залу.

— Ну, а далі Ной описує координати, — продовжив спокійно, ніби між іншим, Соломончик, — які достеменно збігаються із місцезнаходженням названих сіл. А от Прирічного у мемуарах і в спомині немає. Видно, ці войовничі зайди колись витіснили священний рід Ноя із землі, нареченої йменням його коханої. Мало того, ще й гору собі захопили, до якої у часи потопу приплив священний ковчег.

Боніфацій Небилиця вперше зустрівся у своїй судовій практиці із подібною справою, і почуте вразило: не міг дотямити, що вдіяти зараз — розсміятися і дати вказівку поліцаям розігнати натовп цих лайдаків, а чи розігрувати комедію далі. Та верх взяло останнє…

— Наскільки відомо, подібного писанія у Біблії немає. Тож, хто посвідчить достовірність мемуарів Ноя? — спитав із вбивчою холоднокровністю суддя.

— Папа римський, — не змигнувши, впевнено відповів Соломончик. — Вони зберігаються у його сейфі. Перебуваючи в Римі, я дістався із поміччю знайомих туди і мав змогу читати ці записки. Тут, будь ласка, копії, — простягнув Боніфацію згорток. Якщо сумніваєтесь у їх достовірності, можете поїхати у Ватікан, доможетесь аудієнції святого папи, і він про все посвідчить.

Невідомо, чим закінчився б цей спектакль, коли б на голову бідних прирічанців не впало ще одне лихо. Їдучи на суд, вони мали дурну звичку озброюватися. На цей раз, як на біду, ні в кого не виявилось зброї, котру б можна потайки протягнути у зал суду. В одного Гаракаля ще з “таліянського фронту” збереглися дві гранати, які прихопив звідти за принципом “все може знадобитися у газдівстві”. А оскільки ніхто із прирічанців не вмів поводитися з ними, то й повеліли Семенові, як ліпшому бомбардиру “таліянського фронту”, сміливо атакувати гранатами, на випадок поразки, ворогів — вонігівців і суд. Однак, як уже було згадано, мовлене до Гаракаля доходило надто довго. Окрім того, Семен мав ще одну хибу — тільки-но втрапляв на якесь зібрання, одразу засинав і до неможливості хропів. Тому Гаракаль умовився з Федірцаном, коли наспіє час метати бомби, аби той добряче штурхнув його під ребро палицею. І ось щойно суд розпочав розгляд справи, Гаракаль заснув, а далі з наростаючою силою почав хропіти. І коли Соломончик запропонував Боніфацію Небилиці здійснити приємну туристську поїздку у Ватікан, хропіння Гаракаля досягло свого апогею. І тут Боніфацій Никодимович не втерпів.