Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Почуте вразило не тільки Бурча, вонігівців, але й прирічанців.

— Ти є вільний, — махнув жандарм Сироті.

Іван вдячно вклонився до землі, щасливий, обернувся до сельчан, проте за прирічанцями із двору Бурча тільки перелякані сліди побігли. Іван, якого вони викохали, виростили, знали і любили, після слів жандарма став раптом кровожерливим убивцею, над яким ніякий суд не має влади. Сирота помчав вулицею, вибіг за село: полями, через болота — куди тільки очі вели — неслися галопом до своїх рідних гнізд прирічанці. Позаду всіх, ледве гамуючи страх, плентався кульгавий Федірцан.

Сирота наздогнав Петра. Той, завбачивши Івана, одразу впав на коліна, обхопив голову руками, зіщулився в смертельнім жаху і заволав:

— Не вбивай, Іванку, помилуй! Я ж тебе піврочку годував, спадь на Бога! Ти за Меланею ліпше побіжи, вона тікає з Ногавичкою яругою біля лопухівського болота, — вертівся на колінах пойнятий страхом Федірцан.

— Нанашку, що з вами, встаньте, не бійтеся, — просив, не розуміючи, Сирота.

Однак Іванові скоро довелося все збагнути: прирічанці сахалися його на вулиці, знаходили всякі приводи, аби не пустити до хати. Сирота довго не наважувався заходити до Марії. Врешті, коли вже серце велета не могло стерпіти муки, зайшов, покірний і беззахисний, у двір Перелесниці. Марія вигулькнула на поріг і злякано підперла собою двері:

— От і прийшов я до тебе, Маріє, — сказав тихо.

— Іванку, дорогий, прошу тебе, йди з двору! Потім колись, колись зайдеш і я тебе пущу у хату, побачиш, пущу, а тепер іди… іди, — благала жінка.

— Маріє, — сказав Іван і пильно глянув на Перелесницю, аби хоч востаннє побачити дивні-предивні квіти, які вічно цвіли у її очах. Однак на цей раз Маріїні зіниці були порожніми і на диво холодними.

Сирота повільно обернувся і з невимовним болем у грудях повільно рушив на вулицю. І тут біля воріт якась невідома сила примусила його оглянутися. Марії на порозі вже не було, але крізь вікно, геть посивіле від інею, на нього сумно дивились три білі хризантеми.

Ще кілька днів ходив блудом Сирота по селу, а наколи зовсім ослаб, дався до міста просити притулку у вуйка Василя. Цілий місяць сидів зовсім онімілий у комірчині, нікого не хотів бачити. Майже не їв і тільки ночами інколи виходив з халабуди, всідався на поріг, дивився на далекі прирічанські зорі і тяжко стогнав. Потроху Іван оклигав, кинув журбою об землю, бо, як уже було мовлено, життя є життям…

Аби не завдати собі великого клопоту у пошуках роботи, Сирота організував фірму по продажу “прашка на блехі”. Товар добував не надто мудрими і складними шляхами: ішов до прирічанської гори, накопував мішок червоної глини, сушив на сонці, розтирав на пилюку — і “прашек на блехі” був готовий.

І ось більше півроку минуло з тих пір, відколи Іван покинув Прирічне, але іній на Маріїному вікні ще й досі не розтанув у його очах, а три білі-білі хризантеми не в’яли, а тільки починали цвісти-боліти у серці.

— То, може б, повернувся, Іванку, — підсолоджувала далі розмову Меланя, — ти ж прирічанський син, — удавано витерла сльозу.

Чуйну бесіду перервала гарно одягнута літня пані. Переплітаючи чеську мову із прирічанським діалектом, спитала:

— Пане, цо то є за прашек?

— То є прашек на блехі, — відповів незворушно Іван.

— Ано?

— Ано.

— А добрі?

— Добрі!

— Но, то дайте мені один погар.

Іван відміряв маленьку скляночку, поважно загорнув у паперовий кульок, діловито перелічив гроші й засунув у кишеню.

Меланя тільки взялася знову в’язати розмову, коли пані, щось згадавши, вернулася і спитала:

— Просім пана, а як той прашек хоснувати?

— О! — вигукнув Іван. — То є, пані, дуже просто. Ловіться блеха, розкрієте їй писок, туди насіплете прашек, а блеха здехне.

Пані гарно подякувала за мудру пораду, пішла…

— Щось Ви, Меланю, не те плетете, — недовірливо похитав головою Іван. — Не любов, ой не любов Марії, чую, привела вас до мене. Кажіть, що маєте на думці?

— Село по тебе прислало, — уже відверто втрутилася до розмови Вариводиха. — Та й гора наша просить заступити за неї. Ачей не раз тебе нагодувала, пригріла. А тепер напослідок вдовицею лишилася…

— Не второпаю про що говорите? — почав одразу збирати мішечки з товаром Іван.

— А те говоримо, — вплелася до слів Мелані Вариводиха, — що вонігівці, лопухівці і заньківці відвоювали судом нашу прирічанську гору, розділили між собою і назавтра ладяться уже там винозбирання почати.