Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Штовхніть лише того віслюка, хай не хропе! — крикнув через зал до Федірцана, котрий, як і було домовлено, примостився поруч Гаракаля.

Від несподіваного окрику судді Федірцан одразу забув про умову і щосили штурхнув під ребро Гаракаля своєю кривулею.

— Гей! Шо! — похопився навіжено Гаракаль і, подумавши, що наступив його зоряний час, страшно закричав:

— Рятуйтеся, хто має бога у серці! — І шпурнув у залу гранату, забувши спросоння висмикнути кільце.

А оскільки всі присутні свято берегли всевишнього у своїх серцях, то в одну мить гепнулися на підлогу.

Соломончик сторчма перелетів через загороду, що відділяла від столу судді, забився у кут і, бачачи, що граната не вибухає, вужем поповз до дверей. Боніфацій Никодимович теж одразу опинився на підлозі і вмить гулькнув під стіл правосуддя. Граната навіжено завертілася посеред зали, відтак призупинилась, подумала, а далі спокійно побігла до схованки Боніфація Никодимовича і вклякла зацікавлено перед його носом.

— Гей, люди, почекайте лише, не вставайте ще! — раптом похопився Гаракаль. — Я забув витягнути кільце і граната не вибухне! Але у мене є ще одна! — І став добувати із кишені другу бомбу.

Однак не встиг. Умить десятки рук схопили Гаракаля, вирвали з рук гранату і кинули у вікно. Через секунду за стіною бомба вибухнула, — шибки навсібіч порхнули із вікон, а з нею у друзки розлетілись і надії прирічанців на перемогу.

Через годину переляканий до смерті Боніфацій Небилиця у відомсту прирічанцям за скоєне виніс вирок, який оскарженню не підлягає:

— Віднині прирічанська гора переходить у володіння вонігівців — славних нащадків святого Ноя.

Трагедія ця розігралася саме весною. І, як сіль на рану, видалась яр-пора того року напрочуд благодатною. Вночі прошелестить теплий дощ, а цілу днину в небі не може нарадуватись сонце. Прирічанська гора, ще не відаючи про горе її покровителів, відкрила людям усі свої щедроти: палахкотіли цвітом яблуні, сливи, персики, абрикоси… Ревно обіцялась на тяжкі кетяги і міцний трунок з них виноградна лоза. Давно весна уже не віщувала стільки добра, гаразду осені-газдині, як тепер. І не одне прирічанське серце пустило сльозу, дивлячись на цю красу. Звичайно, ні в кого із сельчан і в думках не було піднести вонігівцям свою гору на радісних руках, як хліб-сіль дорогим цімборам. Прирічанці постійно готувались до нищівного бою. Однак вонігівці — скільки ж то важить ворожому таборові мати бодай одну таку хитру й підступну гору, як Соломончик, — спокійно поралися на своїх полях: орали, сіяли, садили… Ніхто з них, виділося, навіть оком не зачіпав прирічанської гори…

Цей спокій насторожував, бентежив, ганяв у жилах і думках гарячу кров.

За весною потиху поспіло літо… Вонігівці й надалі не подавали жодних ознак агресії. Кількох досвідчених лазутчиків в особах Ногавички, Гаракаля й Федірцана, які проникали на територію Вонігова з метою вивідання намірів ворожого табору, було упіймано й добряче частовано дрючками. Та ось до прирічанської гори уже помалу почала свататись осінь. А та, бідолашна, рада старатися. Викохала на собі такі тучні грона, що тільки в снах добрих можуть дозріти. Яблуні, груші, пізні персики аж кректали під ношею своїх дітей-плодів. Що не кажи, а прирічанці, не зважаючи на суворий вирок Боніфація Небилиці, впродовж весни і літа щедро кропили гору потом і нажили чимало мозолів на руках. І тільки тепер, коли осінь починала помалу лащитись до гори, вонігівці щось занадто близько почали підходити до неї і підозріло оглядати схили.

У відчаї прирічанці вдалися до останньої спроби — спровадили вивідати вонігівські наміри Меланю Федірцаню. Остання перевершила всіх прирічанських шпигунів. Звичайно, як і її попередники, нічого не дізналась, зате поцупила із-під самого носа Соломончика грамофон, якого мештеру було замовлено вдячними сельчанами за великі кошти аж із Праги. Тепер Меланя і Петро Федірцани цілими днями, замкнувшись в хаті, слухали жалісливі пісеньки про нещасливе кохання і гірко ридали.

Хмари довкола Прирічного з кожним днем громадились, бубнявіли — назрівала велетенська гроза.

І тут осяйнуло Ногавичку-старого: батька майбутнього патріарха Петра Степановича. Він згадав, що під маківкою лисої скелі уже кілька століть живе баба Богумила. Хата її, як ластів’яче гніздо, примостилась на одному з виступів. Богумилі було вже, певне, за триста, бо вона ще затямила обози Петра І, які тягнулися повз Прирічне із Середнього, вантажені сонячним трунком, вельми поцінюваним російським царем. Тоді й трапилась у Богумили любовна історійка з одним із купців Петра Великого. Насолодившись звабливою прирічанкою, веселий молодик пообіцяв конче вернутись до неї наступного літа.