Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Я доти не помру, доки не дочекаюся тебе, любий, — запевнила щирослізно Богумила.

А оскільки купець з невідомих причин ні прийдешнього, ні наступного літа так і не повернувся, чесна Богумила, вірна своїй обіцянці, чекала до сих пір.

Разом з газдинею дочікувала гостя і хата. Вона вже зовсім увійшла корінням у землю. І тепер щовесни дерев’яні стіни, стріха, вікна, двері зеленіли листям, а далі пишно-пишно бралися білим квітом. І тоді хата молоділа, ставала світлішою, вищою і, мов красна молодиця, налюбовувалась собою аж до осені. А далі прудкі прирічанські вітри обскубовували листя з оселі, і вона знову в’яла, горбатіла, влізала по саму стріху у землю і так мерзла, причавлена снігами, аж до наступної весни.

— Я чув ще від свого діда, — зізнався Ногавичка-старий, — ніби Богумила полюбляє вночі над селами літати на вінику. Може, їй вклонитися, аби нам запомогла дізнатися, що замислили чинити вонігівці тепер.

Наколи прирічанці дісталися Лисої скелі, Богумила саме чипіла на її маківці і з-під дашка долоні пильно вдивлялась у дороги, що прудко в’юнились від села у глиб далеких овидів — чи не вигулькне бува на котрій довгожданий обоз купців Петра Великого із її коханим. Як-не-як, четверту сотню розміняла, невдовзі й старість перед порогом вклониться, а його годі дочекатись. Тепер почасти до неї вкрадалась жахна думка, що, певне, так і доведеться звікувати старою дівою. І це Богумилу вельми печалило.

Прирічанці не без подиву запримітили, що й Богумилина хата, як і гора, цього року зродила нівроку, як ніколи. Зі стріхи, як мальовані дзбанята, висли укохані груші, на стінах сором’язливо посміхалися пишногруді яблука, двері й одвірки густо розцяцьковані синіми, завбільшки з кулак, сливами-угорками, на віконних рамах лінькувато вигрівались гонорові кетяги винограду.

— Це, люди добрі, теж не інакше, як на біду, — сповістив Ногавичка-старий своїм супутникам.

Від мовленого всіх пойняв невідомий страх. Завбачивши біля хати гостей, Богумила вмить скочила на віник і прудко пустилася з маківки скелі донизу.

— З чим навідалися — добром чи злом? — спитала газдиня.

Прирічанці, забувши привітатись, почали навперебій виплакувати свою біду. Однак, як тільки Богумила не нагострювала свої вуха, нічого втямити не могла.

Річ у тім, що напровесні Богумила злітала у Францію на іменини своєї ліпшої цімборки, шанованої у всій Європі повітрулі Мір’є де Ларе Фуко. Добряче вцідивши французького шампанського впереміш із прирічанською сливовицею, завжди обережна прирічанка над темними водами Ла-Маншу випадково зронила компас і збилася з курсу.

Цілу божу ніч гасала Богумила на мітлі над Європою, доки врешті дісталася до Прирічного. І як тільки приземлилася на поріг, відчула: кістки починає немилосердно ломити. Спершу подумала, що від перепою, але уже під обід збагнула — над Румунією до неї вчепився гонконзький грип. Тут би випаритись у солоній воді, попити гарячого узвару із малиною — і в тепле ліжко. Допіру подумалось про це, коли із Баварії подала вісточку кума Ельза: прилітайте, мовляв, майне лібе кумочко — дочку заміж видаю. Надалі ж подібні запросини посипались, як горіхи із діравого лантуха: цімборка Пірошка з Угорщини молила конче завітати на хрестини прапраправнуки, сваха Лінуца із Трансільванії грозила, що, коли прирічанка не вирве хвильку розділити її радості з нагоди присвоєння їй титулу найпобожнішої відьми західного регіону світу, підстереже Богумилу десь над Карпатами і поламає, мов тріску, дощенту їй віника. І ось літала хвора прирічанка з однієї гарячої точки Європи в іншу. І намість того, аби вилежуватись в ліжку, так помалу і перенесла гонконзький грип на мітлі. А той недовго чекав нагоди, аби відомстити — дав ускладнення на вуха, і бідна Богумила майже назовсім оглухла.

І ось тепер, як не надривали горлянки прирічанці, Богумила нічого не могла второпати. І тут знову осяйнуло Ногавичку-старого: а чи не взяти б із вкраденого Меланею грамофона трубу і через неї вилити Богумилі у вуха свою біду.

Як не циганила, як не кривила душею Меланя, а супроти волі громади не плюнеш — мусила жертвувати поцупленим скарбом.

Під самвечір, коли прирічанці врешті донесли до серця Богумили свій біль, повітруля єхидно зміряла поглядом від підніжжя до вершини гору і продекламувала знаменитий в історії ораторського мистецтва монолог.

— Та най я не діждуся свого коханого, та най хоч сотню разів сваха Лінуца мене підстереже над Карпатами і поламає мої найліпші віники, а не заступлюся за цю стару хвойду, — ткнула пальцем у бік прирічанської гори. — На моїх руках і ногах стільки пальців немає, скільки разів я лупилася в неї і розбивала на тріски свої мітли. От і недавно, коли мені триста годочків сповнилось, кума Ельза настарала мені віника із голубої карельської берези. Такий пишний, красний, а швидкий, як стріла, — всіх повітруль завидки брали. І оце я лечу від свахи Лінуци — трохи перегостилась, та ще й туман — і придрімала. Незчулася, як і долетіла до цієї швенді. Довкола — уже казала — туман, очі сліпі, а ця хоча б голос подала: мовляв, сокотіться, Богумило. — Ні пари з уст. І тут, коли вріжуся у неї, — віник на дрібні прутики розлетівся, а я потому два дні свої кістки збирала по схилах. О, ні-ні-ні-ні! Не просіть! — замахала руками Богумила.