Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Дебіл! Дебіл! — закричав несамовито естет Соломончик і притьмом скочив на землю.

— Гдє я біл, гдє я біл, — тицьнув себе у груди Іван, — а яке ваше собаче діло, свате, гдє я біл. У вуйка був, півроку у нього жив, але “гдє б я ні біл” — пуповина моя зарита у цій землі і я завжди тут.

— Дурак! — Соломончик аж захлинувся.

— Ну, знаєте, свате, від такого телігентного чоловіка такої паскуді я не чекав, — похитав сумовито головою Іван і раптом схопив правицею мештера за поли піджака, підняв над собою, добряче розкрутив і пустив Соломончика: мовляв, є чотири сторони світу і вибирай, сватику, у котру летіти. Подібна доля одразу настигла і Бурча. Щоправда, вонігівський староста, дякуючи своїм семи пудам, не вельми розігнався у далекі краї, а, відірвавшись від рідної землі метрів зо три, так любовно повернувся у її щирі обійми, що три ребра хруснули. Втративши за одну мить двох видатних полководців, вонігівська армія поспіль із лопухівськими, заньківськими та волячівськими васалами одразу деморалізувалась, однак, як повідав би нащадкам літописець, люта січа все ж почалася.

Через відсутність достовірних документів автор не насмілюється описувати подальший бій. Тим більше, що за словами Ногавички, тактика битви під горою Меланею ще й досі вивчається і до певного часу розголосу не підлягає. Із усних джерел авторові достеменно, як в кіно, бачиться тільки картина після бою.

Заходить сонце. Його промені, зранку бадьоро-піднесені, здається, обплямовані кров’ю. Попід горою перекинуті вози, діжки, кошики… Одиноко бродять коні, воли… По дорозі, що веде до Вонігова, у печальних відблисках змореного сонця, підтримуючи одна одну, ледве тягнуться два видатні полководці розбитої дощенту армії — Соломончик і Бурч.

Чималих втрат зазнали і прирічанські бойовики.

Вже сутеніє. Ось із канави піднімається, немов дуб, Іван Сирота. Рот у нього роздертий майже до вух. На місці лівого ока щось схоже на рожеве яблуко сорту джонатан. Іван збочує до яруги. Біля самого потоку Сирота помічає нахиленого над водою чоловіка. Замість штанів на бідоласі лахміття, крізь яке багатозначно визирає грішне місце. Іван наближається, і чоловік перелякано кричить:

— Хто це, хто це? Не вбивайте!

— Це я, нанашку Ногавичко, хіба не впізнаєте? — дивується Сирота. Але підійшовши упритул, Іван із жахом помічає, що у нанашка очі, немов близнюки, із його лівим.

Сирота ніжно бере Ногавичку за руку і заспокоює:

— Невелика біда, нанашку. Все ж таки на двох маємо хоч одне ціле око.

Знову ж таки невідомо, чим обернувся б для прирічанців бій, коли б наступного для газети світу не сповістили, що другого вересня — саме в день, коли гриміла битва під прирічанською горою, — почалася війна Німеччини з Польщею.

Прирічанці, вонігівці, лопухівці, заньківці і волячівці потім довго чухали потилиці, гадаючи, що призвідцями другої світової стали вони. І тільки вже по війні, коли стало відомо, що Гітлер на кілька годин раніше за них розпочав бойові дії, обидві армії полегшено зітхнули і заспокоїлись.

Майже місяць відлежувався Сирота на оборозі у Ногавички-старшого. Щодень від кожного обійстя по черзі йому приносили у віддарунок за переможний бій найсмачніші наїдки, найвишуканіші довголітні вина, яйця, мед, фрукти… Іван все те сумлінно споживав і, достеменно знаючи, що після одужання солодкому життю врешті прийде кінець, ревно молив бога, аби той послав вонігівцям думку ще раз наважитись на штурм прирічанської гори.

Наколи рани зарубцювались, у святковій одежі — звісна річ, дарованій, подібно до грамофона мештеру Соломончику, сельчанами — явився Сирота в обійстя Перелесниці.

Сонце, перепочивши над Прирічним, уже давно далося за обідню межу, і Марія, упоравшись у полі, варила посеред двору під грушею-крисланею повидло. Казан сердито булькав, і густа пара чинно знімалась угору, наповнюючи повітря густим солодкувато-бентежним запахом. Перелесниця саме чаклувала над варивом, коли скрадливо рипнули на воротах дверці. Марія лякливо метнула на той скрип очі й обмерла. На доріжці, чисто виголений, підстрижений, у сніжно-білій вишиванці, як юний бог краси, стояв Іван.

— Маріє, я прийшов, — мовив тихо, гамуючи збентеження, Сирота, — ти ж обіцяла, що приймеш мене пізніше. От я і тутечки.

Марія повільно встала, закинула за рамена повісмо чорного, як вороняче крило, волосся. Соковиті, невицілувані вуста її ледь затремтіли, і гінка постава Перелесниці раптом знялася і нечутно попливла над доріжкою Іванові в обійми. Спраглими руками, немов повитицею, цупко обвила його шию і пристрасно залебеділа: