— Іванку, прости мені за ті хвилини. Я й так богом покарана за них: ночами не спала, робота в’яла у руках, кожен прожитий день омивала сльозами.
Іван глянув на Марію і раптом побачив, як у її чорних і божевільно красивих очах знову розцвіли предивні голубі квіти.
— Щастя моє, радість моя, — шепотіла і далі гаряче Марія, — віддам для тебе все, що найдорожче… у мене…
— Справді, Маріє?
— Все до останку! — заплющила очі, тремтячи всією поставою, мліла Марія. — Проси, що хочеш.
— Я от давно вже прикинув оком на оту телігу, що у тебе в стодолі стоїть. Вона так би мені знадобилася глину возити для порошка на блохи, — щиросердно признався Іван і ніжно погладив чорногаряче Маріїне волосся.
Перелесниця враз ніби зі сну прокинулася. Вивільнилась прудко із Іванових обіймів.
— І теліга буде твоя, — пообіцяла уже діловито і, взявши хлопа за руку, повела до хати.
— На цей раз я тебе уже не прожену і ти нікуди від мене не втечеш, — мовила лагідно на порозі і пропустила перед себе Івана в сіни.
Через кілька днів Прирічне гуляло, веселилось, пило, їло, буянило, чубилось, лупилось на весіллі Івана та Марії, а по недовгому часі, із торбою за плечима, Сирота рушив у загадкову Гамерику по “талярі”, аби викупити для себе і Марії щастя.
"Заки море перелечу"
або ж
Вічні квіти вітцівської землі
Велетенська океанська хвиля підхопила Івана на долоню і понесла від берегів рідної землі. Довго летів Сирота над глибинами морськими, доки габа не жбурнула сердито ним врешті на одну з пристаней Сан-Франціско. Мертвотно-сині, як вуста мерця, небеса, люди з давно погаслими очима, холодними серцями, громади сірих будівель, у яких, здавалося, мешкали тіні давно забутих покійників, враз причавили Сироту до безмовної землі. І хотів було Іван уже крикнути навздогін за хвилею, аби знову віднесла до рідних прирічанських берегів, але та, не оглядаючись, знову мчала нестримно за новими душами. Натужив Іван сили, піднявся і пішов, похитуючись, шукати “талярі”.
Та замість них знаходив на дорогах загублені душі, потрощені людські надії, молитви приречених, доки не натрапив на машину, перевернуту у канаву.
Біля неї розпачливо крутився поважний пан, а неподалік нервувала розцяцькована золотом пані.
— Допоможи, добрий чоловіче, я тобі віддячу! — благально попросив пан.
Іван скинув торбу, підійшов до машини. Потерпілий було наскочив у поміч, але Іван злегка відсторонив його, схопився за днище і, натужившись, виволік автомобіль із канави на дорогу.
Пані перелякано заверещала і вчепилась за чоловіка. Від побаченого той довго не міг зронити слова, тільки витирав на чолі рясний піт.
— Хто ти, чоловіче? — спитав, все ще не ймучи віри очам своїм.
— Я Іван Сирота, — знічено відповів Іван.
— Ти Іван Силач, — сказав захоплено потерпілий і поплескав Івана по плечу. — Сідай у машину. Ми відвеземо тебе із сирітської дороги на багатолюдний шлях.
Так біля перекинутої машини перевернулась і доля Сироти.
Іванові Силачу падали до ніг арени Нью-Йорка, Вашінгтона, Нового Орлеана, Чікаго, Монреаля, Вінніпега, йому аплодувала Мексіка і Бразілія, Куба і Панама, Уругвай і Перу… На борецьких підмостках трощилися кістки, ламалися ребра, ключиці… Здавалося, маленьке Прирічне стало на прю із усією Америкою і виходило переможцем…
У дні, коли Сирота вигравав найтяжчі поєдинки на арені, дивився поверх багатотисячних юрб глядачів і бачив за їхніми ошалілими від захоплення криками, невеличку, немов далека-далека недосяжна зоря, краплину землі — Прирічне, бачив рідну гору, трьох сумних братів-горіхів, чув журливий спів струмка у ярузі. Йому цвіли очі Марії і, зціпивши вуста, він тихо плакав.
А юрби від побаченого чманіли ще більше, сприймаючи гіркі сльози велетня за сльози радості, щастя переможця.
І ось тільки через десятиліття колись така недосяжна зоря з іменням Прирічне тепер наяву зійшла перед Іваном своїм ясним ликом.
… — Доще, дощику, коли в тебе така всесильна пам’ять, повідай, де живе моя Марія! — благав Сирота.
Дощ зітхнув і сумовито кивнув у бік Макошевого горба.
— Он там, Іване, її вічна домівка.
Сирота опустив голову і повільно рушив за дощем на кладовище.
Маріїну могилу віднайшов одразу. Власне, і не він знайшов, а серце зупинило Івана біля невеличкого пагорбка. Тут берези у скорботі схилили голови над кам’яним хрестом, тулячи гілками до своїх грудей допитливих дітей-березенят.
Читать дальше