Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Не в силах згамувати себе від спогадів, я вибіг на двір. Довкола — ані душі. Тільки десь далеко за селищем кричали тужно сніговійниці. А мені чомусь здавалося, що то заблукали, загрузли у снігах прирічанські брати-дерева і кличуть на поміч.

Ось така історія. І тепер не раз собі думаю, що все найпрекрасніше із побаченого, вичитаного, вимріяного умістилось для кожного прирічанця на веселій, щедрій, людяній місцині землі із співучою назвою Прирічне. Кожного вечора у небі над селом прилітають, немов казкові птахи, зорі і цілу ніч стережуть сни дітей і людей. Над іншими селами зорі якісь бліді, мізерні, завбільшки з горошину, а над Прирічним цвітуть, як красні ружі, — яскраві, пишні, соковиті. І коли лопухівці, заньківці, вонігівці, волячівці хочуть порівняти щось прекрасне, неодмінно додадуть: “Тю, тю, аби не зурочити, красива (чи красивий), як прирічанська звізда”.

Навіть узимку Прирічне чимось відрізняється від інших сіл — сніги тут випадають глибші, чистіші і тепліші. Ногавичка, приміром, ще й зараз оповість залюбки історію, почуту буцімто від покійного тестя.

Якось серед зимової ночі у страшну хурделицю до села приблукав одинокий подорожній. Коли почали випитувати, звідки і куди путь тримає, виявилось, що незнайомий пройшов уже п’ять сіл.

— Як це, чоловіче добрий, ти потрапив сюди? — знітилися здивовані прирічанці.

— Сам не знаю, — відповів подорожній. — Я йшов через заметіль, бо тут вікна світились найяскравіше і зігрівали мене всю дорогу.

А таки правду говорять, що у Прирічному навіть у найлютіші зими тепліше, аніж деінде, бо гріє тут людей велика дружба, повага і любов один до одного. От хоча б такий красномовний приклад.

Іде Лєтрик до лікаря виривати зуба, а слідом — Ногавичка, Федірцани, баба Вариводиха та ще з десяток прирічанців.

— Для чого прийшли? — питає лікар Лєтрика.

— Зуба рвати, — блідне зі страху Ілько.

— А ті чого стоять під вікном? — показує лікар на натовп прирічанців.

— Вони прийшли слухати, як я буду верещати.

А що вже говорити про розсудливість прирічанців. Захоче, скажімо, молодий хлопець женитися, одразу на пораду до батька.

— Хочу, няню, женитися.

— Маєш правду, — роздумливо мовить старий прирічанець, — раз у житті кожен мусить здуріти. Але перед цим хоч скажи, яку собі наречену знайшов?

— Чудова! — збуджено вигукує молодий прирічанець. — Дивіться, — починає рахувати на пальцях, — учена, вміє варити, прати, гроші рахувати, до того ж і придане має…

— Постій, постій, — перебиває прирічанець сина. — Ти скажи толком, на скількох дівчатах задумав одразу женитися…

Коротше, якщо говорити про всі достоїнства прирічанців, доведеться писати найменше дві повісті. Але, шануючи час і терпіння читачів, ставлю крапку. Сам же на цьому не заспокоюся.

Коли випадає засушливе літо, очима назбирую на обріях одинокі хмари і прошу їх понести благодатної вологи на спраглі прирічанські поля.

Коли небо ломиться від затяжних дощів, кожного дня шукаю сонце і молю його зігріти, обласкати гору Меланю, трьох братів-горіхів і передати щирі вітання Ногавичці, Лєтрикові, Вариводисі, Федірцанам, усім прирічанцям, а також їх сусідам лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, волячівцям. Хай живуть у любові і злагоді, мирно трудяться на своїх полях, у щасті ростять дітей, доки світить сонце, доки цвіте і родить Земля, доля якої на людській совісті…

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.

— То все дощі, — по-філософськи резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх й мітлою не виб’єш із села.

— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену? — гукає із сіней батько.

Осел рогатий — це я. Прокинувся уже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те, що вставати, а жити взагалі. Доживає моє солоденьке літо, через кілька день школа і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології.Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало своєрідним ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю у пана учителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло, або ж, принаймні, свідомо дати згоду вирвати собі у писку всі здорові зуби.