Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

У випрасуваних білих сорочечках, пелехаті березенята пручалися, намагаючись вистрибнути на могилу й зовсім не помічали, що осінь уже плела й у материнські голови жовту сивину.

День був сухий, лагідно-терпкий… Поміж пагорбками, під якими спочивала пам’ять древніх прирічанських поколінь, сумовито доцвітали пісні літніх цвіркунів. Зграї веселих птахів, як тільки злітали у небеса, що висіли над кладовищем, одразу мовкли й нечутно опускалися в межигілля столітніх ясенів. Раптом Іван помітив, що могила Марії рясно всіяна синіми, з пелюстинками, схожими на крила ластівок диво-квітами. Довго шукав у пам’яті, де бачив ці дивні-предивні чічки. І тут згадав — ці квіти завжди цвіли тільки в Маріїних очах, коли їй було щасливо-щасливо. Іван впав на коліна, чолом притулився до краєчка пагорбка і застогнав:

— Маріє, Маріє, невже мені судилося стільки доріг світу лишень для того, аби прийти до твоєї вічної домівки. Невже доля так жорстоко била мене тільки за те, аби наприкінці життя дістати від тебе у дарунок всього-навсього квіти, що цвіли у твоїх очах…

Біль тяжкої розлуки, туга, печаль за прекрасними роками юності, яких вже ніколи не повернеш — все у цю мить прорвалось у душі Івана і сльозами спадало на Маріїну могилу.

— Іване, наш дорогий Іванку, невже це ти? — почув якийсь непевний голос.

Озирнувся. Неподалік стояв гурт прирічанців. Сирота не відав, що коли, покірно брів за дощем на кладовище, хтось із сельчан помітив його й ніби упізнав, але засумнівався й сповістив у клуб. Громада одразу перервала святкову виставу й рушила до Макошевого горба.

— Це ж ти, наш прирічанський Іванку! — крикнув уже впевнено Федірцан.

— Ви впізнали мене, нанашку? — перепитав Сирота.

— Аякже, впізнали, впізнали! — загелготіли десятки голосів і кинулись обіймати Івана.

Але Сирота уже того не чув: поволі він обертався у теплий, благодатний дощ, розтікався ним у пульсуючих жилах прирічанської землі, вливався кровинками у стебла трав, пшениць, у душі дерев, крила птахів, ставав частиною гори Мелані, краплиною Великої ріки, пам’яттю небес, які мирно синіли над Прирічним.

Одна за одною стеляться дороги із Прирічного у широкий світ перед молодими прирічанцями. Кому вчитися, кому на роботу, а хто взагалі знімається з гнізда батьківського і їде на довгі роки у пошуках романтики на новобудови в суворі краї. І все ж, куди б не заносили вітри життя прирічанців, вони залишалися прирічанцями — як невгасиме тепло вогню отчого дому, бережуть у своїй пам’яті немеркнучі святині рідного села. І Велика ріка, і гора Меланя, і цвіт червоної акації на лисій маківці скелі, і троє горіхів-братів стали для прирічанців символами доброти, людяності, любові до ближнього і краси вітцівської землі.

Автору пригадується, як зустрів у Сибіру свого ровесника — молодого прирічанця. Після пляшки гарного грузинського вина, випитого у чайній одного з тайгових селищ, розмова завелась про найодкровенніше.

— А пам’ятаєш, Митре, наші горіхи? — мовив співрозмовник з якоюсь таємничістю, наче нас можуть підслухати і дізнатись про схований скарб. — Ти мусиш пам’ятати, дорогий, горіхи біля Прирічного. Геть постаріли дерева, ніби хвороба їх якась точить. Подейкують, що вонігівці ночами виливають під їх кореневища кип’яток. Наші тепер пильно несуть сторожу. І піймали таки двох. Правда, вонігівці були голіруч. Клялися, ніби після танців вертають із Лопухова. Знаємо їх. Наші хлопці не одною бульбою годовані — надавали штурханів злодіям так, що й дітей своїх закажуть, аби заздрим оком не задивляли на прирічанські горіхи. Ось така історія, — мій співбесідник утяв ребром долоні по столу так люто, ніби сам вершив суд над клятими вонігівцями.

За вікнами чайної, немов босорканя, гула і сердилась віхола.

Тисячі днів і ночей носив я у пам’яті прирічанські брати-дерева, носив їх біля серця, і вони пустили у ньому міцно кореневища. У час тяжких випробувань, великих напружень і туги я подумки повертався до околиці Прирічного і сідав під ласкавими і мудрими кронами дерев. Зеленим сяйвом затінку брати-горіхи зігрівали мене, вчили бути сильним, щедрим до ближніх, як і вони, міцно триматися корінням своєї землі.

І ось зараз при мові про місця рідні, облюбовані, з причаєним болем згадав знову про дерева. І привиділося, що із далеких країв, сонцем і теплими дощами зігрітих, через поля, ліси, ріки, через білу печаль безмежних снігів прибрели до нас, двох земляків, троє горіхів-братів, зупинились під вікном пропахлої сигаретами чайної і, немов матері, задуманими прирічанськими голубими очима, крізь морозом розмальовані шибки, дивляться у наші душі.