Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— На початку нинішнього року вельми перспективна поетеса переклала відому поезію “Від Києва до Гаєва” на одну з арабських мов. Однак, з певних міркувань, вірш так і залишився в архівах, але я взявся одразу його перекладати знову ж на українську мову. На цей титанічний труд, разом з опануванням арабської лексики, я витратив майже сім місяців. На сьогодні переклад вірша “Від Києва до Гаєва” повністю вивершений мною, щоправда, під дещо зміненою назвою: “Філіграню — серце раню…” Це поки що найближча поезія, що імпонує моєму поетичному світосприйняттю.

— Я захоплююся, ну й трішки пробую писати прозу… — соромливо зізнався онук Владлен. — Ви, як досвідчений письменник, може б, порадили мені: у кого із майстрів слова повчитися, що прочитати.

— Мій роман “Постелю по стелі пастеллю”, — сипонув, як горохом, Карафунька.

— Але ж…

— Розумію, розумію, юначе, у вас знову претензійність до назви мого широкоформатного полотна, — категорично відрубав літератор. — Але ж ви, як початківець, мусите затямити, що мистецтво своїм глибинним корінням повинно напиватись із живлющих джерел народної мудрості, а верховіттям торкатись небес сучасності, — закінчив рішуче Карафунька і глянув на Веклюка, який знищивши від гордості за знаменитість черговий “мерзавчик”, знову стояв у гурті прирічанців і далі закоханими, як у бика-однолітка, очима споглядав літератора.

— Круці фікс, гер гот, подумати тільки, ну й голова, ну й голівка! — весь час торочив Лєтрикові Андрій і, розчулений, кілька разів навіть пустив гірку сльозу.

— Але ж… але… — зовсім розгубився онук Владлен, — я не маю претензій до назви роману. Хотів просто спитати, де можна купити цю книжку?

Поет якось знічено скривив вусами, немов з’їв кислицю, і знехотя, ніби між іншим, відповів:

— На жаль, роман-трилогія “Постелю по стелі пастеллю” поки що не виданий, оскільки видавці не доросли до розуміння філософської концепції названого шедевру.

— І останнє, — просвітлів юний редактор, — оскільки сьогодні таке торжество — ювілей битви за гору Меланю, може б, до нашої стінгазети якогось вірша написали.

— Я це можу одразу, оскільки всі мої видатні поетичні ужинки створювались експромтом. Будь ласка, записуйте.

Онук Владлен нагострив перо і вуха. Поет тим часом підняв глибокодумно очі, схрестив на авторитетному животі руки і з різкувато-піднесеною інтонацією почав:

— Ура! Ура! Круці фікс, гер гот! Ура!!! — закричав несамовито Веклюк і підкинув обома руками шапку, забувши, що під полою не дуже надійно заховані два “мерзавчики”. Вони, пройнявшись Веклюковою радістю, вистрибнули з потаємних кишень. Однак, на превеликий жаль, не злетіли вгору, а гепнулись на асфальтівку й розлетілись в друзки. Після цього прирічанці недвозначно переглянулись і невідомо кому — Веклюкові чи поетові — одностайно заплескали в долоні. Тут духовий оркестр вдарив бравурно “Прощання слов’янки”, і чоловіки рушили до клубу, а прирічанки подибали додому.

…А тим часом Іван Сирота біля підніжжя гори Мелані перепитував прирічанський дощ:

— Милий, добрий, теплий дощику, кажеш, ти впізнав мене?

— Впізнав, як же тебе забути. Я хоч і старий уже, як світ, але пам’ять маю чіпку. Вона вмирає в мені пізньої осені, як достигнуть у селі перші морози, а весною народжується знову. Дощу без доброї пам’яті жити несила. Спробуй загубити її — все живе згорить на цій землі, — сказав задумливо і, розчулений несподіваною зустріччю, зронив над Сиротою кілька скупих сліз.

І при цій розмові подорожній ожив у пам’яті гори Мелані, трьох братів-горіхів, у водах потоку, у серці кожної травинки…

— Господи, і як тільки ми могли обізнатися? — мовили розгублено всі в один подих.

— Я знав, що ви упізнаєте мене, — шепотів Іван Сирота, — я знав, моя дорога земле, що чекаєш на мене, що доти не помру і душа моя не знайде спокою, доки серцем не відчую твоєї ніжної тверді, моя ласкава прирічанська земле…

Ходив Іван полями, час од часу зупинявся, набирав п’ятірні теплої ріллі, пересипав її обережно на долонях і пильно вдивлявся в обличчя рідної землі… Відтак, знеможений далекою дорогою, присів у затінку трьох добряків горіхів, задивився у крони могутнього прирічанського неба, котре ледь стримували на собі брати-дерева, і пам’ять почала його вести у давнє минуле…