Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Понесуть тебе туди скоріше, понесуть! — кричав, надриваючись, із ліжКа Веклюк. — Ще й до останньої цури викину за тобою! Отоді я вже справді помру — від радості, круці фікс.

На цьому й закінчились добрі ранкові побажання подружжя, бо Гафа, передчуваючи затяжні бої, чкурнула на ферму.

— Ну й артистка ви, товаришко Меланіє, — потирав задоволено п’ятірнями поет Карафунька, дивлячись любовно уверх на Федірцаню, яку весь час колошматили дрижаки. — Талант із гущі народної! Тільки ось очі, очі!.. Трішки печалі, печалі в очах і все, як у натурі.

Однак артистці Мелані тепер було так до печалі, як мертвому до дівок.

Пойняті жахом очі Федірцані то божевільно вирячувались, то за орбіти котились, то Меланя зовсім заплющувала їх і щулилась під стелею, як куріпка у траві.

— Печалі! Печалі! — благав відчайно Карафунька.

Врешті махнув рукою.

— Маємо надію, що все прийде в процесі роботи, — прорік і звернувся до Лєтрика і кривого Федірцана.

— Ви, товаришу кіномеханік, піднімаєте діда над собою і кидаєте ним об землю. Прошу починати!

Лєтрик обережно взяв Федірцана під пахви — а вага Петра не завищувала кілограмів п’ятдесят — підняв над собою, потримав і обережно опустив на сцену.

— Я ж просив вас! — аж затремтів від люті Карафунька. — Кидаєте ним насправді! Правда, не дуже гепайте, але щоб направду. Прошу повторити!

Лєтрик продублював сценку, як і вперше. Подібне тривало з півгодини.

Карафунька охрип, спітнів, а бажаного результату так і не домігся. І тут, як це і буває інколи в поетів, до нього навідалась думка. Вдарив себе кулаком по чолу, певне, забувши, що думка — не така вже й часта гостя, може в таких випадках і вилетіти, і різко повернувся до Федірцана.

— Подайте, будь ласка, вашу палицю.

Федірцан простягнув Карафуньці свою кривулю і зацікавлено блимнув очима.

— Ви берете її в праву руку і лупите товариша кіномеханіка злегка по шиї.

Дурнувато посміхаючись, Федірцан — а доходив до нього смисл мовленого, як і до його друга дитинства Гаракаля, на другий день — огрів своєю кривулею Лєтрика по голові.

Світ одразу померк Ількові. Як і в кожної електричної людини, в очах його спершу сяйнуло кілька яскравих електророзрядів і в голові вкотре сталося коротке замикання.

Лєтрик трохи похитався, але на ногах утримався. Подивовано роздивився по залі рідного клубу, кілька разів кліпнув і втупився нерозуміючим поглядом у Федірцана.

Мовби й нічого не сталося, Петро стояв перед ним з тим же дурнуватим усміхом на обличчі і ніжно гладив свою кривулю.

— А богонько би вас милував! — раптом крикнув Лєтрик.

І тут як схопив в оберемок Федірцана, підняв над собою і так бебехнув об сцену — сарака тільки ноги витягнув.

— Молодці! — заплескав радісно Карафунька. — Оце вже натура, талантище!

— Круці фікс, талантище, гер гот, — підсумував вдоволено Веклюк.

— Ну, а тепер піднімайтесь! — наказав Карафунька Петрові.

Однак, на превеликий подив, Федірцан і далі нерухомо лежав долілиць. Тут уже не до п’єси: на сцену збіглися доморощені прирічанські актори — Петро не подавав ніяких ознак життя.

— Люди! Люди! Ра-а-атуйте! — волала під стелею Меланя.

— Не “люди”! А “діти мої! Квіти мої!” — підказав знизу поет. — І загалом, товаришко Меланіє, ще не наступив ваш час кричати, — застережливо підняв руку поет Карафунька. — А втім, можете кілька разів прорепетирувати, якщо так закохані у роль.

Але кричала артистка не з великої любові до своєї ролі, а від того, що відчула, як перекладина починає під нею загрозливо осідати.

— Ра-а-а-туйте! — заверещала востаннє Меланя, і дощата перекладина з страшним грюком гепнулася об землю.

На щастя, прив’язана за руки Меланя повисла на гаку й закрутилась на ремінцях, немов боксерська груша. Прирічанські артисти метушилися, безпорадно галасували й не відали, що чинити: під стелею висіла Меланя, а на сцені лежав бездиханний Федірцан.

— Зніміть скоріше жінку, йому вже й так нічим не поможеш! — крикнула котрась із прирічанських артисток.

Але тут Федірцан розліпив праве око, глянув задумливо на стелю, де й далі продовжувала вертітись Меланя, й лагідно попросив:

— Не знімайте, хай з годинку ще повисить, акхи…

Безперечно, травмовані артисти, підібрані на ролі головних героїв, брати участь у п’єсі уже не. могли. Необхідно було шукати заміни. Але де і кого? І тут знову врятувала проникливість Лєтрика. На роль Мелані він запропонував бабу Вариводиху, а Соломончика — Ногавичку. Дізнавшись, що справи обертаються негаразд, Вариводиха несподівано возлюбила свою дочку й дременула гостювати до неї в місто, а Ногавичка раптово зліг із тяжким приступом серця, яке його досі ніколи в житті не турбувало.