Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Ви щось второпали, вельмишановний Петре Степановичу? — ледь гамуючи приємні емоції, спитала вчителька.

Древній прирічанець заперечливо похитав головою.

— Це письмові контрольні і диктанти онука Владлена, — чемно відповіла Віра Петрівна, чекаючи, яке враження справлять на вихователя її слова.

Радість, яка пойняла раптово вчительку за фахом, одразу передалася й педагогу за покликом серця. Ногавичка задоволено сплеснув руками й розчулено мовив:

— Дякую красно, дорога, за науку. Буде з Владлена лікар, буде — гарантія.

— Звідки Ви взяли, що з Владлена буде лікар? — встала нервово з крісла хранителька історичної пам’яті Прирічного.

— А Ви подивіться, Віро Петрівно, — ощасливлений патріарх підніс врочисто педагогу зошит. — Ви тільки подивіться, люба, Владлен уже тепер так пише, як справжній лікар, — нічогісінько не зрозумієш.

Мовлене знаменитим прирічанцем справило на ніжні емоції Віри Петрівни не менше враження, аніж слова його онука. Вчителька очманіло подивилася на Ногавичку-діда і, втрачаючи свідомість, гепнулася у крісло, плетене в стилі раннього прирічанського ренесансу.

Пізніше хранителька історичної пам’яті села, шукаючи паралелі між Грімом і Владленом, дійшла фатального висновку: у Прирічному існує якесь зачароване коло, на якому весь час крутяться сільські знаменитості. Тепер, до слова сказати, Віра Петрівна вся у пошуках причини того злощасного руху. Поки що не признаючись навіть Миколі Васильовичу, мудрий педагог-пенсіонерка леліє думку, не вичікуючи завершення навчання на історичному факультеті, приступити до написання кандидатської дисертації про зачароване колесо, яке постійно вертить життям безсмертного села.

На превеликий жаль, передбачення знаменитого діда не справдилися: онук Владлен, з бідою пройшовши початковий курс навчання під пильним оком Віри Петрівни, у п’ятому-шостому класах несподівано виявив нестримний потяг до красного письменства. Вже у сьомому класі молодий початківець видрукував у райгазеті свій перший фейлетон “Тяжка ноша прирічанця”, у якому підняв на гостре вістря критичного пера голову колгоспу Дмитра Лазаря і його заступника Йосипа Ногавичку — власного батька. Обидва поганьблені на весь район керівники довго міркували, чим віддячити талановитому прирічанцю за його принциповість, і дійшли згоди: призначили юне обдарування редактором колгоспної стіннівки.

Якраз саме для цієї газети, гамуючи душевне збентеження, і брав інтерв’ю від поета онук Владлен. Аби не видатися перед талантом трафаретним, юний редактор розпочав свої запитання дещо незвично, що спершу навіть якось спантеличило відомого літератора.

— Якої ви думки про стан сучасної української поезії і її місце у всесоюзному контексті?

Письменник вельми широкого діапазону очікував на традиційні запитання про екзотичні місцини, де вперше сповістив поетичним ревом свій прихід у світ, де талановитими ногами міряв у постоликах стежки босоногого дитинства, з якою непомірною ношею думок у звихреній голові ступав на тернисту літературну стезю. А тут одразу:

— Якої ви думки?..

Прижмуривши око — складалося враження, що Карафунька дивився у цю мить не поверх голів добродушних прирічанців, а крізь тільки йому відому невідомість майбутніх віків, — поет недвозначно смикнув себе за правий вус і поблажливо одказав:

— Якщо поціновувати за моєю останньою збіркою віршів “В саду гуляла, гриби збирала…”, то наш поетичний цех у днину нинішню працює на повну потужність.

— Гм… гм… вибачаюсь, — зніяковіло мовив Владлен. — Перепрошую, яка назва вашої збірки?

— “В саду гуляла, гриби збирала…”, — незворушно відповів Карафунька.

— Але ж у саду квіти, яблуні…

— Розумію, юначе, ваші творчі сумніви, — дещо знервовано перебив поет. — Однак прочитайте восьмий номер журналу “Наука і життя”, де детально висловлені поради і рекомендації, як вирощувати пенсіонерам у власних садах шампіньйони.

— Круці фікс, гер гот, — мовив Лєтрикові Веклюк, закохано дивлячись на поета, — казав же тобі, що й голова у нього, ну й головище, не головище, а самогонний апарат… Круці фікс…

Відтак штовхнув кіномеханіка під ребро, багатозначно перезирнулися і, злодійкувато озираючись, шмигнули у кінобудку роздавити черговий “мерзавчик”.

— Наскільки відомо, — не вгамовувався онук Владлен, — вашому талановитому перу належать переклади з багатьох мов. Якою з поезій, перекладених вами, найбільш задоволені?