А бідний Сирота тим часом лопотить босими ногами до гори Мелані — тільки весела курява шлейфом услід. Всядеться на голову горі і як затягне басом рекрутської — все навколо починає плакати.
Коли сонце стомлено присяде на обідній дорозі, співи на горі Мелані вмовкають: Іван Сирота знову побіг комусь проситися в поміч. Цікаво, чи не до Ногавички?
Як би там не було, влітку Іван — сам собі пан. Там гора Меланя садовиною чи виноградом нагодує, там горіхи дещицю плодів дарують, там малина, там чорниця, полуниця — рай на землі. За єдиним доводиться тільки жаліти, що Прирічне якимось чином не опинилося на Африканському контитенті, де вічне літо.
Зима прикручувала Івана. Коли надходили в село сніги, завжди щедрі прирічанці починали скупіти, і Іван мусів братися за розум і роботу. Тут він облюбовував вонігівські ліси. Як тільки стемніє, сокиру на плечі і в гущавину. Підійде до вибраного ще завидна бука. Мороз дихання перепиняє. Дерева змерзлі, аж стогнуть. Іван цюк-цюк сокирою — дерево задзвенить-заплаче.
— Не губи добру душу, Іване, — благає бучок.
Іван радий би все кинути і вернутись до тепла котроїсь із прирічанських осель, але життя — життям: або людина, або дерево, — голод не терпить жалісливих.
І по якомусь часі, згинаючись під вагою бучка, Сирота бреде снігами в Прирічне. Кине котромусь із дорогеньких нанашків у двір дерево, візьме їжею плату і йде до молодої вдовиці Марії Перелесниці — єдиної людини, для якої Іванові обіцянки ніколи не розходились із ділами.
У хаті тепло — звісно ж: Перелесниця найбагатша у селі дровами. Сидить Сирота коло печі. Вдовиця вишиває біля гасової лампи. Іван ніжно дивиться на неї, і йому здається, що в очах Марії цвітуть дивні-предивні квіти.
Вонігівці кілька разів по-доброму радили Сироті полишити в спокої їх ліс, а коли увірвався терпець, накликали у Прирічне жандармів. Стражі порядку найперше навідалися до обійстя Перелесниці.
— І все ж повідай, хто тобі дає віз, воли, якими привозиш оці буки? — вкотре випитували суворо жандарми перестрашеного Сироту.
— Я сам, на плечах своїх приносив, — щиро зізнавався Іван.
Врешті допит, який проходив на очах всього Прирічного у дворі Перелесниці, дійшов кінця. Старший жандарм недовірливо обійшов колоди, складені під вікном Марії, і, хвильку поміркувавши, несподівано хитро посміхнувся і сказав:
— Коли це насправді, то ось бери одну з них і неси у Вонігово до старости Бурча.
— Але, панове, по дорозі мушу двічі перепочити, — осмілів Іван.
— Скільки забагнеш, тільки донеси.
Сирота підійшов до штабеля, вибрав найтучнішого бучка, натужився, потім віртуозно підчепив його сокирою і звалив на плечі. А далі, насвистуючи веселої рекрутської, у супроводі двох жандармів і тисячної юрби прирічан легко подався у Вонігово. Щоправда, Сирота умови не дотримав — замість того, аби по дорозі двічі перепочити, не зупинився жодного разу. А коли зайшов на обійстя Бурча, кинув під двері старості колоду з такою радістю, що з вікон тільки скляні друзки бризнули.
Жандарми оторопіли, а прирічанці дружно зааплодували. Відтак по черзі підходили до прирічанського сина, сердечно здоровили і тисли руку. Тут вже якось не втерпів і молодший жандарм. Наслідуючи приклад сельчан, і собі привітав Івана й подав руку. Розчулений Сирота спересердя із таким щастям потис правицю стража порядку, що той аж зблід. Старший жандарм щось прикрикнув, молодий вмить підбіг до нього і виструнчився.
Опухлий від вчорашнього перепою Бурч стояв, зіпершись, на ганку, спокійно споглядав цікаве видовисько і копирсав сірником вухо.
— А што, гік, я казав панове, гік? — мовив, ікаючи з похмілля, до жандармів. — То є вам не свобідна, гік, демократичіська республіка, гік, Ческословінська із татічком Масариком, гік, а Прирічне. Цим лайдакам лише руки розв’яжи, гік, то би всю вашу богату, перепрошую, гік, Ческословінську в’єдно із татічком вкрали за один день, гік.
Старший жандарм, почувши Бурчеві міркування, враз почервонів і аж затрусився.
— То Ви, пане старосто, про нашу Ческословінську і дорогого татічка такої великої думки, — підійшов до Бурча і суворими очима пронизав опохмелене обличчя.
— Не дай, боже, гік, не дай, боже, гік, такого не думав, — перелякано замахав руками Бурч, — я просто примір сказав, які вони злодії і лайдаки, — кинув у бік прирічанців.
Не вельми доречним “приміром” Бурч кинув рятівне коло прирічанському Івану.
— Ви краще подумайте, як цій людині допомогти, — жандарм показав рушницею на зніяковілого Сироту. — І даю добру раду вам: не приведи, господи, щоб його десь погнівати. Бачили все на свої очі! Цей може вбити чоловіка фіглюючи, одним ударом, і ніякий закон його не візьме.
Читать дальше