Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Здесь есть возможность читать онлайн «Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Ужгород, Год выпуска: 2006, ISBN: 2006, Издательство: Карпати, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

До нової книги знаного українського письменника Дмитра Кешелі “Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери” увійшли унікальні за стилем написання трагікомічні романи з народного життя. Трагедія й комедія, фантасмагорія і сучасні реалії, неповторна швейкіада закарпатського села — все це автор талановито поєднує із глибоким філософським осмисленням життя простих людей на зламі епох, на зламі держав.
Художнє оформлення  Ярослава Дулейка

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

А бідний Сирота тим часом лопотить босими ногами до гори Мелані — тільки весела курява шлейфом услід. Всядеться на голову горі і як затягне басом рекрутської — все навколо починає плакати.

Коли сонце стомлено присяде на обідній дорозі, співи на горі Мелані вмовкають: Іван Сирота знову побіг комусь проситися в поміч. Цікаво, чи не до Ногавички?

Як би там не було, влітку Іван — сам собі пан. Там гора Меланя садовиною чи виноградом нагодує, там горіхи дещицю плодів дарують, там малина, там чорниця, полуниця — рай на землі. За єдиним доводиться тільки жаліти, що Прирічне якимось чином не опинилося на Африканському контитенті, де вічне літо.

Зима прикручувала Івана. Коли надходили в село сніги, завжди щедрі прирічанці починали скупіти, і Іван мусів братися за розум і роботу. Тут він облюбовував вонігівські ліси. Як тільки стемніє, сокиру на плечі і в гущавину. Підійде до вибраного ще завидна бука. Мороз дихання перепиняє. Дерева змерзлі, аж стогнуть. Іван цюк-цюк сокирою — дерево задзвенить-заплаче.

— Не губи добру душу, Іване, — благає бучок.

Іван радий би все кинути і вернутись до тепла котроїсь із прирічанських осель, але життя — життям: або людина, або дерево, — голод не терпить жалісливих.

І по якомусь часі, згинаючись під вагою бучка, Сирота бреде снігами в Прирічне. Кине котромусь із дорогеньких нанашків у двір дерево, візьме їжею плату і йде до молодої вдовиці Марії Перелесниці — єдиної людини, для якої Іванові обіцянки ніколи не розходились із ділами.

У хаті тепло — звісно ж: Перелесниця найбагатша у селі дровами. Сидить Сирота коло печі. Вдовиця вишиває біля гасової лампи. Іван ніжно дивиться на неї, і йому здається, що в очах Марії цвітуть дивні-предивні квіти.

Вонігівці кілька разів по-доброму радили Сироті полишити в спокої їх ліс, а коли увірвався терпець, накликали у Прирічне жандармів. Стражі порядку найперше навідалися до обійстя Перелесниці.

— І все ж повідай, хто тобі дає віз, воли, якими привозиш оці буки? — вкотре випитували суворо жандарми перестрашеного Сироту.

— Я сам, на плечах своїх приносив, — щиро зізнавався Іван.

Врешті допит, який проходив на очах всього Прирічного у дворі Перелесниці, дійшов кінця. Старший жандарм недовірливо обійшов колоди, складені під вікном Марії, і, хвильку поміркувавши, несподівано хитро посміхнувся і сказав:

— Коли це насправді, то ось бери одну з них і неси у Вонігово до старости Бурча.

— Але, панове, по дорозі мушу двічі перепочити, — осмілів Іван.

— Скільки забагнеш, тільки донеси.

Сирота підійшов до штабеля, вибрав найтучнішого бучка, натужився, потім віртуозно підчепив його сокирою і звалив на плечі. А далі, насвистуючи веселої рекрутської, у супроводі двох жандармів і тисячної юрби прирічан легко подався у Вонігово. Щоправда, Сирота умови не дотримав — замість того, аби по дорозі двічі перепочити, не зупинився жодного разу. А коли зайшов на обійстя Бурча, кинув під двері старості колоду з такою радістю, що з вікон тільки скляні друзки бризнули.

Жандарми оторопіли, а прирічанці дружно зааплодували. Відтак по черзі підходили до прирічанського сина, сердечно здоровили і тисли руку. Тут вже якось не втерпів і молодший жандарм. Наслідуючи приклад сельчан, і собі привітав Івана й подав руку. Розчулений Сирота спересердя із таким щастям потис правицю стража порядку, що той аж зблід. Старший жандарм щось прикрикнув, молодий вмить підбіг до нього і виструнчився.

Опухлий від вчорашнього перепою Бурч стояв, зіпершись, на ганку, спокійно споглядав цікаве видовисько і копирсав сірником вухо.

— А што, гік, я казав панове, гік? — мовив, ікаючи з похмілля, до жандармів. — То є вам не свобідна, гік, демократичіська республіка, гік, Ческословінська із татічком Масариком, гік, а Прирічне. Цим лайдакам лише руки розв’яжи, гік, то би всю вашу богату, перепрошую, гік, Ческословінську в’єдно із татічком вкрали за один день, гік.

Старший жандарм, почувши Бурчеві міркування, враз почервонів і аж затрусився.

— То Ви, пане старосто, про нашу Ческословінську і дорогого татічка такої великої думки, — підійшов до Бурча і суворими очима пронизав опохмелене обличчя.

— Не дай, боже, гік, не дай, боже, гік, такого не думав, — перелякано замахав руками Бурч, — я просто примір сказав, які вони злодії і лайдаки, — кинув у бік прирічанців.

Не вельми доречним “приміром” Бурч кинув рятівне коло прирічанському Івану.

— Ви краще подумайте, як цій людині допомогти, — жандарм показав рушницею на зніяковілого Сироту. — І даю добру раду вам: не приведи, господи, щоб його десь погнівати. Бачили все на свої очі! Цей може вбити чоловіка фіглюючи, одним ударом, і ніякий закон його не візьме.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Обсуждение, отзывы о книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x