Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Дякую за звідання, добре. Тільки дохтур заборонив мені їсти м’ясне, мучне, не дай бог паленки на язик взяти…

— А ви понесіть дохтуру одне з пацят від вашої Дульсінеї, то все дозволить, акхи, — радить мудро Федірцан.

— Такі, такі то дохтури, — вперше за весь ранок підтримує розмову Федірцана Гаракаль. — Мій покійний тесть в молодості після бійки з лопухівцями приходить з ножем під лопаткою до одного та й каже: “Дохтуре, витягніть мені ножа із плечей”. А той: “Ви спізнилися на десять хвилин — час мого прийому закінчився”. Тесть падає на коліна: “Пане дохтуре, завтра свята неділя, як я буду ходити з ножем”. Дохтур затявся і лиш стоїть на своїм — година прийому закінчилася. А тесть повзає накарачки і просить, і просить. Тут дохтурові надоїло, витяг тестеві ніж і встромив у око: “Я вам казав, що мій прийом уже закінчився. Тепер скоро біжіть до очного, він на годину довше працює, як я”.

— Ой так красно брешете, Семене, як би вам написав, мали-бисьте здоров’я, акхи, — догідливо усміхається Федірцан і звертається до Вариводихи.

— То кажете, Поланю, що не можете їсти ні м’яса, ні мучного. І випити вам шкодить?

— Ніц не можна, — хитає журливо головою Вариводиха.

— Ну тоді, Поланько, обов’язково заходьте до нас в гості, акхи, — щиро запрошує Федірцан.

Вариводиха чемно дякує за запросини і дибає помалу додому.

…Сонце вже піднялось над горою Меланею на добрі дві жердини і починає припікати.

Прирічанці знімають капелюхи, обтирають спітнілі чола і, вичерпавши інформацію, запрограмовану на день нинішній, знову добрі півгодини витрішкувато пасуть очима один одного.

— Семене, акхи, — раптом спохвачується Федірцан, — балакаємо з вами, балакаємо, а я все забуду вас спитати, чи ви вже встали, акхи!

— Видати, встав. Але почекайте ще — піду Ластовку зазвідати, чи вона мене вже розбудила.

І вельмишановні прирічанці розходяться від воріт. Семен йде розшуковувати на город Ластовку, а Федірцан поволі дибає до хліва, всідається на ослоні, насуває на очі капелюха і позіхає. В його солодку дрімоту раз по раз вриваються із саду веселоголосі птахи, із вулиці — щебетлива дітвора, з Ногавичкового обійстя — криклива музика із найновіших записів ансамблю “Боні М”. І над усім так тривожно, ніжно і до болю в серці солодко витає дух прирічанської землі — запахи половіючих пшениць, скошених трав, радісне дихання скупаних нічним дощем садів і виноградників і далека-далека пісня закинутого у небесну безодню жайвора, яка золотою ниткою безугавно стікає з верхів блакитних на сльози Федірцана, що неспогадано вихопились самі по собі.

— Прекрасна ото штука життя, — думає крізь дрімоту Петро Федірцан. — Ось тільки не забути б про це завтра сказати Семенові Гаракалеві.

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Згорблений, сивий, у благенькій одежині, тяжко дихаючи, чоловік уже півдня тримав свій путь від невеличкої залізничної станції до Прирічного. Без перепочинку, наче пілігрим, минав поля, яруги, переліски… Майже чотири десятки літ не ступали його ноги цими місцями. Відтоді народилось і відійшло не одне покоління дерев, трав, птахів. Перед ним час од часу прудко бігли молоді незнайомі струмки. Ті, котрі тримались в його пам’яті, а він в їх, злягли на спочинок у глибини земні. Невідомо, у які світи, за які обрії далися і старі дороги, що носили пілігрима у молодості.

Чоловік втрачав орієнтацію. Тоді ставав на коліна, тулив вухо до землі і, дослухаючись до ледь чутного дихання ще далекої прирічанської батьківщини, вперто рушав уперед.

Подекуди він перетинав автостради — по них, немов сам час, нестримно мчали машини. Завбачивши на обочині старого, шофери ні-ні та й зупинялись і шанобливо запрошували підвезти. Але пілігрим лише мовчки тикав рукою вдалечінь, сходив з магістралі і брів собі далі через поля ще теплої, щедрої на дари осені.

Натомившись, ставав на коліна, тулив вухо до землі, і серце, яке пам’ятало набагато більше, аніж сам чоловік, вело далі. Врешті на овиді, крізь завісу марева, засвітилося добродушне обличчя гори Мелані. На якусь мить подорожній вражено зупинився і довго ковтав давкий клубок у горлі. Сльози, наздоганяючи одна одну, побігли запалими щоками. Через якийсь час, гамуючи у собі зойк радості, чоловік щосили помчав. Розмахував руками, аби скоріш розігнати марево ранньої осені, що не давало глянути на гору зблизька.