Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Спокійно, спокійно, товаришу! — На віях дівчини зблиснули сльози… — Криком уже нічого не повернеш… Я думаю, що вашою справою повинні зайнятись компетентні органи. Ось ви пишете, що відбулися збори. Винних, напевно, суворо наказали, присоромили…

— О-о-о! — щомоці видихнув із себе Павло. — Тих святошів накажеш, а паче Ракетника… О, тому тепер так совісно, як кобилі, коли віз переверне! А його лайдаки як переживають — шкіра їм з лиця лізе!

Тут Павло встав, подався всією могутньою поставою до стола, нахилився до дівчини, скривив злу гримасу і люто просичав…

— Їх палити треба! Живими у вогонь пихнути, аби шкварчали, як барани на вертелях. От що з ними треба робити!

Дівчина сахнулась і закрила очі долонями… Павло похитав головою і знову сів на місце.

— Ми ваш лист обов’язково направимо в область, — сказала, оговтавшись, дівчина. — Заходи будуть вжиті і винні, даю вам слово, суворо покарані. А, пробачте, надрукувати у такому вигляді ніяк не зможемо.

Довго, терпеливо, але таки вмовила. Павло згодився — раз так, хай буде так!

— Але поему, я думаю, можете пропечатати? — запитав і сам же стверджено кивнув головою.

— ?!

Дівчина засовалась на стільці і одразу на очах якось здрібніла.

— Гм… гм… м… — пробувала усміхнутись, — роз-зумієте…

— і затнулась, безпомічно дивлячись на Гаракаля.

— Що розумієте?! — Павло випростав груди і відчув, як у них почав займатися недобрий вогонь. — Я вже, Богу дякувати, п’ятдесят літ все на білому світі розумію, а от таких розумак, як ви, пойняти не можу.

— Будьте ласкаві, спокійно, спокійно! — благала дівчина.

— Давайте ми разом з вами поміркуємо — тільки не нервуйте. Ось послухайте!

Дівчина прочитала з такою нудною інтонацією, що Павлові аж в роті загірчило. Ледь стлумив себе, аби не сплюнути з відрази.

— Це з напівбідою ще могло б жити, — продовжувала, — але до чого тут: “Кури кажуть “ко-ко-ко”?

Павло втупився очима в довгий ніс працівниці редакції й подумав: “Гм-м, справді, який чорт тут курей приніс… Виздихали би ті кури до лаби, от повернуся додому й виріжу їх до одної, дурниця якась…” Однак Гаракаль був би не Гаракалем — людиною впертою, настійною — і порішив боронитися до останнього слова.

— Як при чім кури? — підняв брови. — Кури що — не тварь божа? Ви яйця не їсте? А смачну, масненьку курячу поливку у помийне відро виливаєте? Так? — напитував, пересмикуючи плечима.

— Та я ж не про це! — ледь не зриваючись на істеричний крик, піднялася дівчина.

Наскільки була сумирною, добросердечною, проте осляча впертість Павла почала її виводити із себе.

— Я питаю, при чім тут кури до вашої Кедвешки?

— А може, вони були подружками, жити не могли нарізно, — відрубав одразу безапеляційно Павло.

— О Господи! — простогнала у відчаї дівчина й звела молитовно руки. — Ну, а поясніть мені, як розуміти: “Плаче твоє молоко”. Як молоко може плакати?

— А чому плаче моя душа? — спитав Павло.

Спитав уже не із злістю, як перед цим, а якось тихо, безпорадно і відчув: болючий клубень уперся під адамовим яблуком і давить до сліз, нестерпно давить.

— Чому пройшло стільки часу, а моя душа плаче. Ось ви така розумна, а поясніть мені, простому селянинові, як може плакати людська душа? — І, не дочікуючись відповіді, згріб п’ятірнею зі столу голубий зошит, зібгав його, сунув у кишеню і попрямував до дверей.

Вийшов із редакції, призупинився на східцях, сумно глянув на свої підтоптані черевики й тихо, наче прощаючись із чимось світлим, дорогим, прошепотів:

Активність сонця, його руйнівна дія на людську психіку і світові проблеми не вплинула тільки на двох, умудрених життям прирічанців — Петра Федірцана, коли не брати до уваги травми, завдані Павлом Гаракалем, і Семена Гаракаля — батька Павла. Якщо вірити словам, то за їх чіпкої аналітичної пам’яті на Землі творилися далеко більші чудеса. Отже, жодна трагедія чи прикра вістка, спонукана діяльністю активного сонця у Прирічному і за його межами, не змогла викликати згубних емоцій у душах двох стійких прирічанців.

Вийде, скажімо, Федірцан спозаранку до воріт, а навпроти, через вулицю, спершись на хвіртку, його піджидає у своєму дворі старий Гаракаль. Сполоскане у ранкових росах, ніжиться — світить над горою Меланею красне сонце. Опісля вчорашнього дощу купаються у теплих калюжах, пищать, як діти, навіжені горобці; парує, дихає на повні груди земля; міняться, співають голосистими барвами у городах квіти. Днина вродилась така лагідна, чемна, що хоч серце нею зігрівай.