Коли мова заходить про вірність коханню і слову, лопухівці, заньківці, волячівці, вонігівці неодмінно почнуть вам розповідати почерпнуті, безперечно, із літературних джерел притчі про те, як буцімто дівчину розлучили із коханим і віддали за нелюба, а вона взяла та й стрибнула зі скелі або втопилася, і таке інше. Прирічанці на цей випадок мають власну історію.
Якось серед зими поїхав Гаракаль у гості до свого брата аж на п’яте село. Цілий день гуляли, веселились, а під вечір, наколи прийшов час прощатись, знялася хуртовина. Як бути? Гріх собаку на двір вигнати, а не чоловіка пустити в далеку дорогу. Ледве умовила невістка залишитися Гаракаля ночувати. Постелила Семену у сусідній кімнаті.
Серед ночі, відчувши щось неладне, пішла жінка подивитись, як спить Гаракаль, а за ним і слід пропав. Перелякана, розбудила чоловіка. Кинулись у пошуки — Семена ніде немає. І вже до ранку очей обоє не склепили. Сидять і журяться. Коли під обід являється засніжений Гаракаль.
— Куди пропав? — кинувся сердито брат.
— Ходив у Прирічне, аби сказати моїй Ластовці, що буду у вас ночувати.
Єдину ваду мала у житті Ластовка — до старості не навчилась рахувати і розпізнавати гроші.
Якось Гаракаль занеміг і відправив Ластовку продавати корову на базар, наказавши не продешевити: 500 карбованців — і квит. Ярмарок випав на неділю. Покупців зібралось чимало. І всі приглядаються до Ластовчиної корови — худобина породиста, вгодована.
— Скільки просите, жінко? — питають покупці.
— Скільки не шкода? — у відповідь.
— Шістсот!
— Ні! — твердо відрубує Ластовка.
— Шістсот п’ятдесят!
— Ні!
— Ну, сімсот і не більше!
— Ні!
Можливо, торги того дня і не закінчились би, коли б якомусь покупцю не спало на гадку спитати, яку ціну править Ластовка.
— П’ятсот рублів і не менше! — сказала твердо Ластовка. — Нема дурних!
Вдома Гаракаль перелічив гроші і залишився задоволений.
— Хотіли мене ошукати, — мовила між іншим Ластовка.
— Ти ж у мене розумна, не даш своєму пропасти, — відповів на другий день Семен.
— Дурні вже перевелися, — сказала Ластовка третього дня. — Давали за корову шістсот, шістсот п’ятдесят, а один сімсот тикав, а я тільки стояла на тій ціні, яку ти наказав.
На місці Гаракаля котрийсь чоловік з глузду з’їхав би, жінку світ за очі погнав. Але Семен трохи пожурився і четвертого дня в обід мовив ласкаво жінці:
— Аби лиш ти здорова була, моя Ластовко. Добре, що менше за корівчину не дали…
Але повернемося на прирічанську вулицю, де продовжують ранкову бесіду Федірцан і Гаракаль.
— Коли мій Павло ще ходив до школи, зайшов одного разу до мене учитель та й каже: “Семене, я чув, що ви дуже часто побиваєте свого сина”, — мовить, посміхаючись, Гаракаль.
— “Що ви, пане учителю, — говорю я, — спаси Біг. Це буває тільки тоді, коли боронюся від нього”.
— А мене, акхи, — плете своє Федірцан, — у першу брачну ніч обняла кріпко Меланя та й питає так любо, тихо, акхи: “Петре милий, чого ти бажаєш у цю мить найбільше у світі?” А я зажмурив солодко від її поцілунку очі та й кажу, акхи…: “Кип’яченого вина із перцем та й свіжого сала із часником”, акхи.
Гаракаль теж не дає собі на п’яту наступити.
— А мене, пам’ятаю, в молодості покійний тесть питає: “Семене, що ти думаєш, коли бачиш перед собою молоду, красиву жінку?” А я відповідаю: “Чи немає десь поблизу моєї Ластовки?” Ги-ги-ги!
— А я ще ніколи в житті не приходив до хати п’яний, акхи, — ні з того ні з цього зізнається Федірцан.
— Маєте правду, Петре, бо і я так само — коли нап’юся, завжди сплю у хліві.
У цей час неподалік двох вельмишановних прирічанців, біля самого магазину, зупиняється автобус. Відчиняються двері — з салону повільно виходить Вариводиха. Прощається з водієм і, перехилюючи дебелою поставою з боку на бік, тяжко іде вулицею.
— Абисьте мали здоров’ячко, Поланьо дорога, — знімає у поштивому поклоні капелюха Федірцан, — давненько я вас не бачив, акхи. Звідки йдете?
— Е, дайте покій, з лікарні приїхала, з операції.
— А нащо вас оперували, дорога? — хутко цікавиться Гаракаль.
— А, неборята, я ніц не знаю, бо була під наркозом і спала, як вбита.
— А я раз прийшов до дохтура і кажу, акхи, — мовить у задумі Федірцан, — “Дохтуре, щось зробіть — у мене безсонниця. Цілу божу ніч кручуся і кручуся, а заснути не можу”. — “А ви вночі не крутіться, а спіть”, — каже мені дохтур, акхи.
— А як себе почуваєте, дорога Поланько? — питає Гаракаль, не звертаючи уваги на Федірцанове безсоння.
Читать дальше