Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Спітнілий, задиханий, упав біля підніжжя Мелані, наче перед вівтарем, і, ридаючи, цілував гаряче каміння.

— Пам’ятаєш мене?! — питав крізь сльози. — Я знаю, ти не забула, мусиш мене пам’ятати! — волав, дивлячись ледь не божевільними очима на вершину.

Та Меланя — старість не радість — як не силкувалася, ніяк не могла віднайти у пам’яті дивного пілігрима.

— Стара я вже, — мовила, виправдовуючись, гора, — то й пам’ять уже сліпувата стала.

— І ви, трави, не впізнали мене? — спитав з відчаєм, перебираючи неслухняними пальцями билинку за билинкою. — Невже й ви не пам’ятаєте мене? — пильно задивлявся в очі травам, що розкішно знімалися від підніжжя до самого вершка.

— Осінь, чоловіче добрий, — сумно прошелестіли трави, — наша колись чіпка, весняна пам’ять уже прижухла.

— І ви, дерева, не впізнали мене?! — ледь не ридаючи, проказав пілігрим до трьох братів-горіхів, що, роззявивши роти-дупла, спостерігали за незвичною сценою.

Брати здивовано переглянулись. Кожен поспіхом шукав у пам’яті пришельця.

— Ми вже й самі не знаємо, скільки літ живемо, — врешті зітхнув старший брат. — Помалу трухлявіємо, певне, із труховиною і пам’ять про тебе вже висипалась.

— І ти, поточе, не впізнав мене?! — з останньою надією запитав подорожній.

— Знову напасть на мене, — сердито забубнів, ховаючись в очереті, потік. — Не впізнаю! Пам’ять моя спливла за водою. Ось Велика ріка, може, й пам’ятала тебе, але вона давно кудись щезла.

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Мешкав в одному із закинутих винних підвалів у череві гори Мелані з часів першої світової війни, тож пам’ятав кожного прирічанця, який народився і жив у селі за його тямки.

А придибав дощ сюди, у Прирічне, десь із рівнини Дунайської разом із Гаракалем, коли той вертався додому з “таліянського фронту”. Поносився на хмарах довкола села, спробував на смак благородної прирічанської землі, чув, як молилися і раділи йому прирічанці — перед цим засуха ледь не з’їла врожай, — то й передумалося блукати далі. Відшукав собі сяке-таке житло у давно закинутому підвалі в горі Мелані, то й жив, не вельми сумуючи, біля безсмертного села: попросять прирічанці благодатної вологи на поля — покличе якусь хмару, осідлає її і почвалає, щедро сіючи по землі соки живлющі, а не згадують — то й так сумління не дуже гризе. А це прирічанцям мед на душу: як-не-як, свій, знайомий дощ. Хіба можуть цим похвалитися лопухівці, вонігівці, волячівці, а заньківці й поготів.

Отже, тільки дощ упізнав подорожнього. Зачувши, як з останньою надією і відчаєм чоловік запитав: “І ти, поточе, не впізнав мене?”, дощ позіхнув і, чухаючи потилицю, вигулькнув із винного підвалу. Довго мружився від яскравого сонця, а потім крикнув молодій пузатій хмарі, що весь час крутилася довкола Мелані.

— Подь лиш, небого, сюди!

Та вмить підлетіла, дощ учепився їй за кострубату гриву, підплив до подорожнього й зігнувся над ним.

— Хай мене шляк трафить! — вигукнув подивано. — Та це ж Іван Сирота! Як же його не пам’ятати?!

І, аби назовсім розвіяти сумніви, дощ нагнувся до землі, теплою п’ятірнею торкнувся посивілої голови чоловіка і ніжно погладив її.

— Добрий, ласкавий доще, ти впізнав мене? — все ще не вірив Сирота.

Ловив у пригоршні радісні краплини. Підносив їх до очей, довго роздивлявся, а відтак, осяяний їх світлом, смакував пошерхлими вустами: дощ тривожно, до болю в серці, пахнув благодаттю прирічанської землі, мудрістю гори Мелані, дитячою беззахисністю трьох братів-горіхів, пам’яттю про Велику ріку і добротою та людяністю безсмертних прирічанців.

А чоловік стояв під дощем із непокритою сивиною, і здавалось йому: з відчуттям прирічанського неба до нього знову навертаються загублені сили, а в грудях пробуджується давно заснуле щастя, і він весь час, немов слова молитви, шепотів:

— Господи, оберни мене на хвилину дощем, хай до останку зіллюся із цими полями, садами, хлібами, краплинами крові увіллюся в кожну травинку, дерево, стебло пшениці, стану диханням усього тут сущого, аби тільки земля і люди впізнали мене!

…І не відав подорожній, що сьогодні у Прирічному згадки про його ім’я і безсмертний подвиг ставали окрасою розмов, які торкалися знаменитої події, опісля якої авторитет прирічанців раз і назавжди твердо піднявся на неприступний рівень вершини гори Мелані.

— А пам’ятаєте, як Іван Сирота ощасливив п’ястуком Бурча у вухо?

— А коли гепнув Сирота Соломончиком у землю, то, перебачаюся красно, половина волячівців розбіглися тільки від того духу, що ніс від мештерових ногавиць…