Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Все ще не вірячи у своє неспогадане поетичне щастя, Гаракаль повільно, як медові соти, почав обціловувати, обсмоктувати слово за словом.

Павло підняв голову, заплющив повіки і кожен поетичний рядок, кожне слово в його уяві матеріалізувалося ледь не в діаманти чистої води і сяяли, вигравали перед очима, як коштовні камені на бархатній підставці у музейній вітрині. Творча вдача настільки окрилила Гаракаля, облагородила, підняла до незвіданих досі духовних верховин, що попросив навіть від Веклюка вибачення за ранковий інцидент. Потім цілий вечір був ніжний і ласкавий — подібне траплялося дуже рідко — до дружини і дітей, а вночі до самого світання кидався уві сні і час од часу декламував:

Вранці, тільки-но пробила дев’ята, Павло був уже в редакції районної газети. Зверхньо глянувши у прийомній на секретарку, діловито запитав:

— Начальник у себе?

— Так, так… Петро Васильович щойно зайшов, — відповіла розгублено літня жінка.

— А ви у якій справі до нього? — пробувала зупинити Павла.

— Конєшно, що не горох молотити. У нас справи ділові, — натиснув на останнє слово Гаракаль і, не дочекавшись відповіді після стуку, увійшов у кабінет.

— Дня вам доброго! — глибоким грудним басом повіншував Павло.

— Добрий день, — проспівав у відповідь тоненьким голосом лисий, щуплявенький чоловік і натягнув масивні окуляри, за якими одразу сховалося все худеньке обличчя. Гаракалеві раптом здалося, що у глибокому кріслі сидить не людина, а величезні окуляри в масивній оправі.

— Ви будете тут за найголовнішого начальника? — поцікавився Павло, підходячи впритул до столу.

— Вгадали. Я редактор.

— Я ось тут вам фийлетона написав і хочу, щоб ви його пропечатали в газеті, — Павло простягнув зошит у голубій обкладинці.

— Цікаво, вельми цікаво.

Павло присів на краєчок скрипучого стільця й почав допитливим селянським оком спостерігати за редактором.

Спершу в окулярах з’явилося не то розчарування, не то подивування, відтак кам’яна незворушність, а далі зблимнула хитра посмішка.

— Цікаво, цікаво… Емоційно, хвилююче, — редактор навіть прицмокнув й погладив себе по лисині. — Однак, на жаль, я тут керую, а не займаюся дописувачами. Для цього у нас відділ листів — перші двері одразу при вході. Марія Степанівна там завідує — симпатична, мила, молода дівчина. До неї зверніться від мого імені, — порадив редактор, тиснучи на прощання мініатюрною п’ятірнею Павлову ручищу.

Дивлячись, з яким поспіхом спроваджують його з кабінету, Павло вперше засумнівався у своїй творчій вдачі, однак не менш впевнено увійшов і у відділ листів.

“Симпатична, мила, молода дівчина” виявилась рудим, дистрофічного вигляду дівчиськом з тонким довгим носом і великими переляканими очима.

— Я вам фийлетона приніс. Начальник сказав, щоби пропечатали його в газеті, — почав поважно, привітавшись, із самого порога Павло і простягнув зшиток.

Дівчина, здалося, ще більше перелякалася, взяла непевними руками зошит і сказала:

— Якщо не спішите, присядьте. Зараз прогляну…

— Тікати нам нікуди, — відповів спокійно Павло, зручно вмощуючись на стільці. — У нас уже не горить… бо нічому, — тикнув зло вказівним пальцем у стелю і знову почав пильно спостерігати за виразом обличчя дівчини.

Воно довго не мінялося. Та чим ближче до кінця, очі дівчини все більше поймалися жахом.

Врешті вона закрила зошит, підвела на Павла повний відчаю погляд і, ледь не стогнучи, промовила:

— Розумієте, товаришу…

— Що, що товаришу?! — Гаракаль весь дався вперед і вмить перетворився у велетенське вухо.

— Ми не можемо надрукувати ваш фейлетон, — ковтаючи слова, тяжко видобувала із себе дівчина. — Перш за все, тому, що це зовсім не фейлетон, а звичайна замітка і написана дуже примітивно…

— Як, як? — перепитав Павло і вмить із велетенського вуха перетворився у залізно сплетений клубок нервів…

— Ну… ну… як Вам пояснити слово “примітивно"? — почала хапатись долонями за повітря дівчина. — Тобто… неграмотно, непрофесійно…

— Ти тільки подиви на неї… — розчаровано запитав сам себе Павло. — Неграмотно?! Слухай, дівчино, коли б я писав грамотно, ти б тепер тут не сиділа, а гребла в полі сіно і піднімала сільське господарство, як мені колись деякі мудрагелі радили! — помахав повчально Гаракаль.