Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Клепав би ти чортам копита, а не косу! — вилаявся спересердя Гаракаль.

Речення, яке щойно розпочав, втупилося, як в залізну стіну, в лінійку зошита і не рушало з місця.

“Дзень, дзень, дзень!” — співала, як на дримбі, коса, а Павлові довбнею по голові: “Тень! Тень! Тень!”.

Гаракаль мав таке відчуття, мовби клепали косу на маківці.

— Якого господа нерви мої толочиш?! — підлітаючи до перелазу, закричав Гаракаль. — Так тобі дуже припекло тепер косу клепати? Що, вже на другий світ спіхуєш — більше часу не буде?

Веклюк випростався і нерозуміюче подивився на Гаракаля.

— А тобі яке діло? — спитав, витягнувши шию.

— А таке моє діло… таке моє діло, бо моє діло! — зірвався на вереск Гаракаль.

В істеричному припадку жодне інше слово не чіплялося Павлові на язик.

— Твоє діло у твоєму газдівстві, — спаленів не на жарт Веклюк, — а в своєму я хоч і голяком навприсядки буду танцювати, пойняв? — підсумував й ще лютіше почав гамселити косу — та аж застогнала.

— У-у-у, сатана, кари на тебе небесної нема! — пригрозив п’ястуком Гаракаль.

Заткнувши наглухо вуха ватою, знову сів за допис.

Десь опісля обідньої пори гнівний і всеспопеляючий “фейлетон” про пожежну команду Ракетника був завершений.

Гаракаль ще раз уважно прочитав написане, і воно не вельми задовольнило. Звичайно, думалося Павлові набагато краще, а як дійшло до паперу — тут тобі смачна дуля під ніс. Виділося, викладе душевний накип на папір — полегшає. Аж ні! Згадає Кедвешку, так защемить — дихання ножем під серцем застряває. І тут його осяйнула ще одна думка: написати до “фийлетону” вірша про Кедвешку. І малюнок додати. Загалом, Павло Гаракаль вважав себе людиною вельми обізнаною в літературі. За молодості він навіть Шевченків “Кобзар” прочитав. Під його враженням сам пробував писати і навіть кілька віршів надіслав до райгазети. Щоправда, відповідь, яка довго барилася, дещо засмутила. Невідомий суддя літератури радив Павлові краще піднімати сільське господарство у рідному колгоспі, аніж свататися до поезії. Делікатний і водночас категоричний тон листа, звичайно, одразу погамував поетичні пристрасті Гаракаля. Однак, тепер вони, як молоде вино, знову зануртували в його розбитій і зраненій душі.

Павло вирвав аркуш паперу, акуратно і бережливо обвів чорним олівцем рамку і намалював Кедвешку. Художній твір теж не дуже потішив, бо корова на малюнку набагато більше нагадувала осла, аніж благородну тварину, проте Павло не відчаювався — недоліки в образотворчому мистецтві мала компенсувати високохудожня поезія. Під копитами корови одразу суворо побігли рядки: “Поема про Кедвешку”. І крапка — на папері і в Павловій голові. Почалися знову ранкові тортури. Дала б їм жаба цицьки тим поетичним словам — якби їх вітром вивіяло із голови. Але тепер Павло уже не чекав натхнення від невидимих таємничих сил. Рішуче встав із-за столу, вийшов з хати і, заклавши руки за спину, почав нетерпеливо з одного кінця в другий міряти двір. У неймовірних душевних муках народжувалися перші рядки, як на Павлів погляд, геніальної поеми, котра мала потрясти, якщо не світ, то бодай село і, звісно, всю пожежну команду Ракетника. “Кедвешко, Кедвешко мила”, — бренькнуло ніжною струною у Павловій свідомості. “Чому ти нас залишила?” — озвалася у відповідь друга струна і глухо замовкла. Павло підняв очі, лагідним поглядом обвів спраглі від спеки гори і повторив:

“Гарно, мудро, дуже файно, — похвалив себе, — так треба держати і далі”. Однак надалі поетичне джерело, яке так нагально і світло вдарило в Гаракалевому серці, враз схлипнуло, зниділо і намертво замулилося. Що тільки не робив Павло — бігав по двору, чіплявся очима за дерева, квіти, нишпорив благаючим поглядом по траві, сусідських обійстях, піднявшись навшпиньки і витягнувши шию, дослухався до голосів, ловив ачей за кілометр спів птахів, та марно — поетичне джерело оглухло назовсім. Зі злості Павло ладен був розірвати собі груди і по одному вичавлювати з них слова, котрі мерцями лежали в ньому й на гадці не мали прокидатися. Знеможений сів на східці будинку й обхопив голову.

Над горами кипіла юга, міняючись то сизуватими, то голубими кольорами. Сонце світило ліниво, проте парко і німо. Листя на деревах задихалося від спеки і, покручене, безсило висло на гіллі. Із саду вийшла зграйка курей і зажурилась на дощ. Павло раптом підскочив і ледь не закричав на все село: