Чак Палагнюк - Задуха

Бет підходить до Денні й нахиляється над його вухом, притримуючи однією рукою волосся, щоб воно не заважало. Вона мружиться й вертить головою, пильно вдивляючись у його вухо під різними кутами.

Я скручую з паперу ще одну рурочку й кажу:

— Я чув, тебе тут по телику показали.

Я говорю:

— Це я винуватий. — Я все скручую папірець в тугу рурочку. Я кажу: — Пробач.

Бет випростується й дивиться на мене. Денні довбеться пальцем у вусі, потім виймає його й нюхає.

Я кажу:

— Я хочу змінитися: стати кращим. Ну хоча б спробувати.

Я більше не обдурюватиму, більше на давитимусь їжею в ресторанах. Спати з ким завгодно. Більше — ні-ні. Ніяких безладних статевих стосунків.

Я кажу:

— Це я зателефонував у міську раду й поскаржився на тебе. Це я зателефонував на телебачення й наговорив їм усього.

У животі — страшенні болі. Але я не знаю: чи то це провина, чи то запор, викликаний закупоркою прямої кишки.

У будь-якому разі я під зав'язку набитий лайном.

Я боюсь дивитися Денні у вічі. Тому я дивлюсь убік — у ніч за темним вікном над раковиною. Моє відображення в чорному склі нагадує мені маму — таке ж виснажене та схудле. Новоспечений праведник, здогадно богоподібний і богорівний Святий Я. Бет дивиться на мене, склавши руки на грудях. Денні сидить за столом, довбеться пальцем у вусі й дивиться, що він там надовбав.

— Мені просто хотілось, аби ти зрозумів, що я тобі потрібен, — кажу я. — Щоб ти мені сказав: друзяко, мені потрібна твоя допомога.

Денні з Бет дивляться на мене — уважно дивляться, по-справжньому, — а я дивлюся на наші відображення в шибці.

— Атож, — мовить Денні. — Мені потрібна твоя допомога. — Він каже, звертаючись до Бет: — А коли нас показували по телеку?

Бет знизує плечима:

— У вівторок, здається. — Вона каже: — Ні, зачекай. А сьогодні який день тижня?

І я запитую:

— Так я тобі потрібен?

І Денні киває на паперову рурочку в мене у руці. Він підставляє мені вухо й каже:

— Слухай, друзяко, прикольна штука. Давай повторимо. Друге також почистимо, еге ж?

Коли я дістаюся церкви, на вулиці вже темно. Пускається дощ. Ніко чекає мене на стоянці. Вона порпається в себе під пальтом, витягнувши руку з рукава. На кілька секунд рукав провисає порожній, а потім вона знову суне в нього руку. Лізе у другий рукав і витягає звідтіля щось біле та мереживне.

— Ось, потримай поки що, — каже вона й суне мені в руку теплий жмутик мережив і еластичної тканини.

Її бюстгальтер.

Вона каже:

— У мене немає кишень.

Вона всміхається кутиком рота й легенько прикушує нижню губу. В її очах — дощ і відблиски вуличних ліхтарів.

Ні, говорю я їй. І більше не треба пхати мені свою білизну.

Ніко знизує плечима й засуває бюстгальтер назад у рукав. Усі сексоголіки вже нагорі, у кімнаті 234. Порожні коридори. Сяючий навощений лінолеум і дошки оголошень на стінах. Церковні новини й дитячі малюнки. Портрети Ісуса й апостолів, намальовані просто пальцем. Ісус і Марія Магдалина.

Ми йдемо до кімнати 234. Я йду першим, Ніко відстає на крок. І раптом вона хапає мене за пасок і тягне до стіни. До дошки оголошень.

Я ледве рухаюсь. У животі — жахливий біль. Коли Ніко різко смикає мене за пасок, пасок тисне на роздутий живіт, і біль виходить відрижкою, що обпалює горло кислотою. Вона притискає мене до стіни, розводить мені ноги коліном і обіймає за шию. Груди в неї — теплі та м які. Вона впивається губами мені в губи, і ми обоє дихаємо її духами. Її язик у мене в роті. Вона треться об мене ногою, але ерекції немає. Є тільки закупорений кишечник.

Спазми та біль можуть означати рак ободової та прямої кишок. Або гострий апендицит. Або гіперпаратиреоз. Або надниркову недостатність.

Дивись також: закупорка кишечнику.

Дивись також: стороннє тіло у прямій кишці.

Хтось курить. Хтось кусає нігті. Для мене головними ліками був секс, але зараз, коли Ніко пристрасно ялозить по мені, я нічого не можу.

Вона каже:

— Гаразд. Пошукаємо інше місце.

Вона відступає, і я згинаюся навпіл від болю в животі й так-сяк шкандибаю до дверей у кімнату 234. Ніко йде слідом за мною й сичить.

Вона сичить:

— Ні.

У кімнаті 234 ведучий оголошує:

— Сьогодні ми працюватимемо над четвертим ступенем.

— Тільки не тут, — каже Ніко, але ми з нею вже стоїмо у дверях, і вся юрба дивиться на нас. Вони сидять за великим столом, заляпаним фарбою та зашмарованим пластиліном. Пластмасові стільці такі низькі, що в усіх коліна стирчать ледве не над столом. Вони всі дивляться на нас. Ці мужчини й жінки. Міські легенди. Клінічні сексоголіки.