Чак Палагнюк - Задуха

Ведучий каже:

— Хто-небудь уже почав працювати над своїм четвертим ступенем?

Ніко притуляється до мене й шепоче мені на вухо:

— Якщо ти підеш до них, до цих закінчених невдах, між нами все закінчено.

Це говорить Ніко.

Дивись також: Ліза.

Дивись також: Таня.

Я обходжу стіл і падаю на вільний стільчик.

Всі витріщаються на мене, і я кажу:

— Привіт. Мене звати Віктор.

Я дивлюся Ніко у вічі й кажу:

— Мене звати Віктор Манчіні, і я сексоголік.

Я говорю, що, схоже, я міцно застряв на своєму четвертому ступені.

Дивно, але немає відчуття кінця. Є відчуття початку.

Ніко продовжує стояти у дверях, і в неї в очах бринять сльози. Справжні сльози, й вона розмазує їх по щоках, і на щоках залишаються чорні плями, тому що туш у неї потекла. І вона говорить. Ні. Кричить. Вона кричить:

— А я — ні!

І бюстгальтер падає на підлогу в неї з рукава.

Я вказую на неї кивком голови й кажу:

— А це Ніко.

І Ніко говорить:

— А йдіть ви всі в гузно! — Вона піднімає бюстгальтер, і ось її вже немає.

І тоді всі говорять: привіт, Вікторе.

А ведучий каже:

— Гаразд.

Він мовить:

— Як я вже говорив, кращий спосіб проникнути в саму суть проблеми, це згадати той раз, коли ви втратили невинність…

Десь у небі, в напрямку північ — північний схід від Лос-Анджелеса, У мене вже все болить, і я прошу Трейсі зробити перерву на кілька хвилин. Це було давно. В іншому житті.

Від її нижньої губи до мого члена тягнеться ниточка білої слини. Лице у Трейсі — все червоне, розпашіле. Вона продовжує тримати в руці мій запалений стертий член. Вона говорить: у «Камасутрі» написано, що треба робити, щоб губи завжди були червоними — треба мастити їх потом із тестикул білого жеребця.

— Ні, правда, — каже вона.

Тепер у мене в роті з'являється неприємний присмак, і я дивлюся на її губи. Вони точно такого ж кольору, як і мій член, яскраво-малинові. Я кажу:

— Але ж ти не мажешся цією гидотою?

Дверна ручка гуркоче і трясеться, й ми обоє здригаємось і дивимося в той бік, аби переконатися, що двері замкнені.

Це — той самий перший раз, до якого кожний маніяк, схиблений на сексі, подумки повертається знов і знов. Перший раз, із яким ніщо не зрівняється.

Гірше за все, коли двері відчиняє дитина. На другому місці — коли вривається мужик і не розуміє, що відбувається. Навіть якщо ти там сам, коли двері відчиняє дитина, доводиться швидко схрещувати ноги. Робити вигляд, що ти просто забув замкнутися. Дорослий мужик може гримнути дверима, може сказати: «Наступного разу замикайся, козел», — але він однаково почервоніє. Саме він, а не ти.

Найгірше, говорить Трейсі, це коли ти слониха, як це називається в «Камасутрі». І особливо якщо ти з мужиком-зайцем.

Уся ця звірина позначає розмір геніталій.

Потім вона каже:

— Тільки не сприймай на свій рахунок. Я мала на увазі не тебе, а взагалі.

Якщо двері відчиняє не та людина, ти потім снитимешся їй у кошмарах тиждень.

Як правило, коли хто-небудь відчиняє двері й бачить, як ти сидиш на унітазі, знічується саме він. Якщо, звичайно, він не збоченець.

Зі мною це трапляється постійно. Я вриваюся в незачинені туалети в літаках і поїздах, у міжміських автобусах і барах, де один туалет для чоловіків і для жінок. Я відчиняю двері й бачу якого-небудь мужика або жінку, скажімо, блондинку з блакитними очима і сліпучою усмішкою, з кілечком у пупку і в туфлях на шпильках. Крихітні трусики спущені до колін, а решту одягу акуратно складено на поличці поряд із раковиною. І щоразу, коли це трапляється, я ніяк не можу зрозуміти: чому вони не зачиняють двері?

Немовби випадково забули.

Але в нашому тісному світі випадковостей не буває. Наприклад, в електричці, дорогою з роботи чи на роботу. Відчиняєш двері до туалету й бачиш яку-небудь брюнетку з високою зачіскою; шия відкрита, й довгі сережки злегка тремтять. Вона сидить на унітазі, а спідниця і трусики лежать на підлозі. Блузка розстебнута, ліфчика немає. Вона мне руками свої груди. Нігті, губи, соски — одного й того ж червоно-коричневого відтінку. Ноги — такі ж білі та гладенькі, як і шия. Гладенькі, як поверхня спортивного автомобіля, здатного розвинути швидкість до двохсот миль за годину; і вона — брюнетка не тільки на голові, але взагалі скрізь, і вона облизує губи.

Ти поспішно зачиняєш двері й бурмочеш:

— Прошу вибачення.

І вона мовить грудним голосом, із придихом:

— Нічого страшного.

Але вона однаково не зачинилася. На табличці під дверною ручкою, як і раніше: