Чак Палагнюк - Задуха

Мама лежить із заплющеними очима. Її груди здіймаються й опадають під ковдрою.

Вдих. Видих. Уявіть собі, що на вас м’яко діє який-небудь тягар, притискаючи голову, груди й руки до ліжка. Все глибше і глибше.

Вона засинає.

Пейдж підводиться з канапи, киває на двері, і я виходжу вслід за нею в коридор.

Вона оглядається на всі боки й каже:

— Може, підемо до каплиці?

Я щось не в настрої.

— Просто поговорити, — каже вона.

Я говорю: гаразд. Ми йдемо по коридору, і я кажу:

— Дякую за ті слова. За ту брехню, я маю на увазі.

І Пейдж мовить:

— А хто говорить, що це була брехня?

Чи означає це, що вона мене любить? Ні. Неможливо.

— Ну, гаразд, — каже вона. — Можливо, я ледь-ледь прибрехала. Але ви мені подобаєтесь. У чомусь.

Вдих. Видих.

Ми заходимо до каплиці, Пейдж зачиняє за нами двері й каже:

— Ось. — Вона бере мою руку і прикладає її до свого плаского живота. — Я виміряла температуру. Зараз — безпечний час.

У животі неприємно бурчить. Я говорю:

— Правда? — Я кажу: — Зате в мене дуже навіть небезпечний.

Таня з її гумовими іграшками.

Пейдж одвертається й повільно відходить геть. Вона говорить, не обертаючись до мене:

— Я навіть не знаю, як усе це розповісти.

Сонячне світло ллється крізь вітражі. Вся стіна — сотні відтінків золота. Білястий дерев'яний хрест. Символи, символи. Вівтар, огорожа, біля якої приймають причастя, — все присутнє. Пейдж сідає на лаву й зітхає. Вона піднімає папери на своїй дощечці з прищепкою, і під ними видніється щось червоне.

Мамин щоденник.

Вона віддає щоденник мені й каже:

— Можете самі перевірити. Насправді я навіть рекомендую перевірити. Заради власного душевного спокою.

Я беру книжку. Але для мене це — китайська грамота. Ну гаразд, італійська грамота.

І Пейдж каже:

— Єдине, що тут добре, — це що немає ніяких доказів, що генетичний матеріал узяли від реальної історичної особи.

А решта — цілком реально, каже вона. Дати, лікарні, лікарі. Все підтвердилось. Хоча церковники, з якими вона розмовляла, стверджували, що вкрадена реліквія, крайня плоть, тканину якої було використано в експерименті, була єдино справжньою. В Римі з цього приводу однозначної думки немає. Мовляв, діло темне, сам чорт ногу зломить.

— І що ще добре, — каже вона, — я нікому не розповідала про те, хто ви насправді.

Ісус милосердний.

— Ні, я маю на увазі, хто ви тепер, — мовить вона.

Я кажу:

— Ні, ви не зрозуміли. Це я так лаюсь.

Відчуття таке, мовби мені видали на руки результати поганої біопсії. Я кажу:

— І що все це означає?

Пейдж знизує плечима.

— Якщо подумати, то взагалі нічого, — каже вона. Вона вказує кивком на щоденник у мене в руках і мовить: — Якщо ви не хочете зіпсувати собі життя, я б вам порадила його спалити.

Я говорю: а як усе це відіб'ється на нас?

— Нам більше не треба зустрічатися, — каже вона, — якщо ви запитуєте про це.

Я говорю: але ж ви не вірите в цю маячню, правда?

І Пейдж мовить:

— Я бачу, як ви поводитеся з нашими пацієнтками. Як вони знаходять спокій після того, як ви з ними поговорите. — Вона сидить, нахилившись уперед, підпираючи рукою підборіддя. Вона каже: — Я просто не знаю. А раптом це правда? Не можуть же всі помилятися — всі, з ким я розмовляла в Італії. А що коли ви насправді син Божий?

Благословенне й довершене смертне втілення Бога.

Відрижка все-таки проривається. В роті — кислий присмак.

«Вранішній токсикоз» — не зовсім вірний вислів, але це перше, що спадає на думку.

— Тобто ви намагаєтесь мені сказати, що ви спите лише зі смертними? — запитую.

Пейдж подається вперед і дивиться на мене з жалем — точно так само, як дівчина за стойкою реєстратури: підборіддя втиснуте в груди, брови настовбурчені, погляд знизу вгору. Вона каже:

— Не треба мені було влазити в це діло. Але я нікому нічого не скажу, слово честі.

— А як же мама?

Пейдж зітхає і знизує плечима.

— Тут усе просто. Вона — людина з неврівноваженою психікою. Їй ніхто не повірить.

— Ні, я маю на увазі, вона скоро помре?

— Можливо, — каже Пейдж. — Якщо не станеться чуда.

Урсула дивиться на мене. Трясе рукою, хапає себе за зап'ястя, стискає і каже:

— Якби ти був масничкою, ми збили б усе масло ще півгодини тому.

Я говорю: ну, вибачте.

Вона плює собі на долоню, бере мій член у руку й каже:

— Якось воно на тебе й не схоже.

Я вже навіть не прикидаюсь, що знаю, хто я і що на мене схоже.