Анні Ерно - Майдан. Жінка

Прямий шлях між відродженням стилю життя, що вважалося чимось внутрішнім, та між викриттям ворожості, що його супроводжувала. Такі способи життя були в нас самих, навіть щастя було, але також існували принизливі бар’єри нашого соціального становища (думка про те, що «в нас не так добре, як треба»). Я хотіла сказати, що поєднувалися відразу і щастя і ворожість. Відчуття, що люди хитаючись досягали то одного, то другого берега цієї суперечності.

Ближче до п’ятдесятих років, іще сповнений життєвих сил, з піднесеною головою, зі стурбованим виглядом, начебто фотографію буде зіпсовано, він носив темні штани, світлу куртку поверх сорочки з краваткою. Фотографувались у неділю, серед тижня він одягав свій комбінезон. Фотографувалися завжди в неділю, було більше вільного часу, красиво вдягалися. Я стояла поруч із ним у легенькій сукні, обидві руки простягнені до керма мого першого велосипеда, одна нога на землі. Одну руку він тримав на поясі, другою на щось вказував. Тлом були відчинені двері кафе, на підвіконні квіти, над ними ліцензія на продаж напоїв. Завжди фотографувалися з тим, що мали та чим пишалися, крамниця, велосипед, згодом автомобіль, на дах якого він поклав руку і занадто задер таким чином свій піджак. Він ніколи не всміхався, коли фотографувався.

Порівняно з роками молодості — після роботи по змінах на нафтопереробному заводі, пацюків у Валє — здавалося, що це щастя.

Мали все, що потрібно , тобто їли стільки, скільки хотіли (як доказ, м’ясо в м’ясній крамниці купували чотири рази на тиждень), на кухні завжди була така спека, що кафе залишалось єдиним місцем, де можна було жити. Дві вдяганки, одна повсякденна, друга для неділі (коли новий одяг, призначений для неділі, зношувався, його починали вдягати щодня). В мене було дві блузки для школи. Дівчисько, відкрите для очей інших людей. У пансіонаті не могли сказати, що я гірша за інших, я мала стільки ж ляльок, як і дівчата з родини хліборобів чи лікарів, мала такі ж самі гумки та стругачку для олівців, теплі зимові хутряні чоботи, молитовник на антикві.

Вони мали можливість прикрасити будинок, знищували все, що нагадувало колишні часи, видні балки, камін, дерев’яні столи й солом’яні стільці. Прилавок, накритий кольоровим папером, був чистий та яскравий, великі столи і маленькі столики зі штучного мармуру, кафе здавалося чистим та веселим. Лінолеум у жовтий і коричневий квадрат, як шахова дошка, на підлозі кімнат замість паркету. Єдина невідповідність — рублений фасад у чорну й білу смужку, деінде облупився тиньк. Одного разу моя вчителька, проходячи повз наш будинок, сказала, що їй подобається цей «справжній нормандський будиночок». Батько вважав, що вона казала так із ввічливості. Всі ті, хто захоплювалися нашими старими речами: водяним насосом у дворі, нормандською рубленою стіною, — без сумніву, бажали перешкодити нам мати все те, що мали вони, сучасне, воду в умивальнику та білі альтанки.

Він позичив кошти, щоб стати власником будинку й землі. Ніхто з його родини ніколи не був власником землі.

Щастя давалося важко. В мене не чотири руки. Жодної хвилини спокою, навіть щоб сходити в туалет. Я переніс грип на ногах. І таке інше. Щоденна пісня.

Як змалювати світ, де все дуже дорого коштує?! Запах випраної білизни в жовтневому ранку, остання пісня з пошти, що крутиться в голові. Зненацька сукня зачепилася кишенею за ручку велосипеда і порвалася. Драма, крики, зіпсований настрій і день. «Це дівчисько нічого не цінує! »

Змушена сакралізація речей. Під усіма словами, одними чи іншими, припускалися бажання та порівняння. Коли я казала, що «я знаю дівчину, яка відвідувала паласи Луари», мені роздратовано відповідали: «В тебе ще все життя попереду, щоб там побувати. Будь задоволена тим, що маєш».

Але бажати заради бажання, бо не знали, що є добрим, що може сподобатися. Мій батько завжди відмовлявся від порад художників та столярів щодо кольорів та форми, так усі роблять . Відмова навіть думати, що вони можуть оточити себе предметами, підібраними один до одного. В їхній кімнаті ніяких прикрас, крім фотографій у рамках, серветок, виготовлених до Свята Матері, та на каміні великий керамічний бюст дитини, який продавець меблів подарував їм при купівлі куткового дивана.

Лейтмотив, не треба стрибати вище голови .

Страх бути не на своєму місці, осоромитись. Одного разу він зайшов у перший клас, маючи квиток другого класу. Контролер змусив його доплатити за квиток. Інший спогад: у нотаріуса, де він вперше писав «ознайомився та погоджуюсь», він не знав правильної орфографії і написав «узгоджую». Він був дуже збентежений цією помилкою й думав про це всю дорогу додому. Почував себе негідним.