Батько та мати зазвичай зверталися одне до одного з докором, навіть коли піклувались одне про одного. «Вдягни шарф, коли підеш надвір!» чи «Та посидь ти трохи!», вони могли навіть вживати образливі слова. Вони чіплялися до дрібниць, сварилися з приводу того, хто загубив рахунок від продавця прохолодних напоїв, хто забув вимкнути світло в підвалі. Вона кричала голосніше за нього, тому що все їй діяло на нерви , поставка товару, що затрималася, дуже гаряча сушарка для волосся в перукаря, правила та клієнти. Іноді: «Тобі не дано бути комерсантом» (слід було розуміти: тобі треба було залишитися робітником). Під впливом образи, виходячи із себе: «Стара шкапа! Треба було залишити тебе там, де ти був». Обмін люб’язностями: «Мізерний!» — «Шалена баба!» — «Зануда!» — «Старе луб’я!»
І таке інше. З незначного приводу.
Вони спілкувалися між собою лише у скандальній манері. Шляхетний тон зберігався тільки для чужих. Звичка така сильна, що, коли мій батько намагався висловлюватися як належить у присутності чужих людей, він забороняв мені лізти на купу каміння різким тоном, із акцентом та лайками нормандця, руйнуючи те добре враження, яке він намагався справити. Він так і не навчився висловлювати своє незадоволення мною в коректній формі.
Ввічливість між дитиною та батьками залишалася для мене тривалий час таємницею. Мені знадобилися роки, щоб «зрозуміти» зовнішню люб’язність, яку добре виховані люди виявляли навіть у простому «добридень». Мені було незручно, я не заслуговувала такої уваги та поваги, я гадала, що вони це роблять через надзвичайну симпатію до мене. Але пізніше я помітила, що всі питання ставляться з квапливим інтересом, ці посмішки не мали більшого значення, ніж їсти з закритим ротом чи сякатися потай.
У міру того як деталі такої поведінки відкривалися для мене, я почала зневажати ці ввічливі жести, тому що відкрила для себе їхню незначущість. Лише принизливі спогади змушували мене коритись їм. Я прогиналася під світ, у якому жила, який намагався змусити вас забути спогади нижчого світу, ніби це був поганий смак.
Коли я виконувала свої завдання за столом на кухні ввечері, він гортав мої підручники, особливо полюбляв історію, географію та природознавство. Йому подобалося, коли я задавала йому каверзні запитання. Одного разу він наказав мені продиктувати йому текст, аби довести, що пише грамотно. Та він ніколи не пам’ятав, у якому я класі, він говорив: «Вона у мадемуазель Антель». Школа, релігійний заклад, обраний для мене матір’ю, були для нього чимось жахливим, що, мов країна Ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», поширювалось наді мною, щоб виховати мої манери, жести: «Це гарно! Якби ж твоя вчителька могла тебе побачити!» чи «Я піду до твоєї вчительки, вона змусить тебе бути слухняною!».
Він завжди казав твоя школа та чітко вимовляв пан-сі-о-нат, дорога Се-ер (прізвище директриси), з таким виразом, ніби звичайна вимова цих слів припускала деяку фамільярність, на яку він не мав права. Він відмовлявся відвідувати шкільні свята, навіть тоді, коли я брала в них участь. Моя мати обурювалася: «Немає причини, щоб ти туди не йшов». Він: «Але ж ти добре знаєш, що я не прихильник усього такого ».
Часто серйозно, навіть трагічно: «Добре слухай у школі!» Страх, аби подарунок долі, мої відмінні оцінки, зненацька не припинилися. Кожний вдало виконаний твір, пізніше складений іспит, надія , сподівання, що я буду кращою за нього .
У який момент ця мрія посіла місце його власної мрії, про яку він одного разу згадав, тримати красиве кафе в центрі міста, із терасою, яке будуть відвідувати перехожі клієнти, з апаратом для приготування кави на прилавку. Грошей бракувало, страх вкладати ще більше грошей, покірність долі. Але що ви хотіли?
Він тепер перебував у світі, поділеному на два табори для невеликого комерсанта. З одного боку добрі люди, що купували товар у нього, та лихі, яких була більшість, які відвідували великі магазини реконструюваного центру міста. Останніх підозрювали у змові з органами державної влади, які бажали нашої смерті на користь великих . Поділ був навіть серед постійних клієнтів, добрі приходили купувати все до нашої крамнині, погані приходили за єдиною пляшкою олії, яку вони забули купити у великому магазині в місті. Але батьки звикли до зрад, побоювалися, що й добрих переманять. Світ об’єднувався в союзи. Ненависть та раболіпство, ненависть до раболіпства. У ньому надія всіх торговельників бути єдиним у місті, хто продає свій товар. Йому доводилося йти по хліб за кілометр від дому тільки тому, що сусід булочник нічого у нас не купував.
Читать дальше