Анні Ерно - Майдан. Жінка

Навчання для нього не мало відношення до повсякденного життя. Він мив салат у воді один раз, де залишав плавати слимаків. Він був дуже незадоволений, коли я, ув останніх класах вивчаючи предмет про здоров’я та дезінфекцію, запропонувала мити салат кілька разів у чистій воді. Іншого разу він був безмежно вражений тим, що я розмовляю англійською із чоловіком, який їхав автостопом у вантажівці нашого відвідувача. Те, що я вивчила іноземну мову в школі, не відвідуючи країну, йому здавалося неймовірним.

Під той час він став нестримним, почав гніватися, нечасто, але із відтінком ненависті. Тоді згода єднала мене із матір’ю. Подолати щомісячні болі в животі, вибрати білизну, косметику. Вона супроводила мене у Руан, на вулицю Гро-Орльож, аби зробити необхідні покупки та посмакувати тістечками у Пер’є, користуючись маленькою виделкою. Вона намагалася вживати мої слова: флірт, бути асом тощо. Ми не відчували потреби у присутності батька.

За столом сварки починалися через дрібниці. Я вважала, що моє завжди зверху, бо він не вмів розмовляти . Я робила йому зауваження стосовно того, як він їв чи розмовляв. Мені було соромно за те, що я докоряла йому, бо він не міг відправити мене на канікули, я впевнена, що він бажав, аби я змінила свою поведінку. Можливо, він хотів би мати іншу доньку.

Одного разу: «Книжки, музика — це все добре для тебе. А для мене це все непотрібне, щоб жити ».

Решту часу він проводив терпляче. Коли я поверталася після занять, він сидів на кухні біля дверей, які вели до кафе, і читав «Парі-Норманді», з вигнутою спиною, руки тримав обабіч газети, що лежала на столі. Він підводив голову: «Ти диви, дівчинка повернулась».

— Яка я голодна!

— Це добра хвороба. Бери, що бажаєш.

Він був щасливий хоча б із того, що міг мене нагодувати. Ми говорили одне одному ті ж самі слова, як і раніше, він спілкувався зі мною, як із маленькою дівчинкою, більше нічого.

Я гадала, що він нічого більше не міг для мене зробити. Його вислови не було чутно у залах, де розмовляли французькою, чи у класі, де вивчали філософію, чи в розмовах із подружками з класу на диванах, укритих червоним велюром. Улітку через відчинене вікно своєї кімнати я чула брязкіт лопати, якою він вирівнював землю.

Я так пишу, можливо, тому, що нам не було більше чого казати одне одному.

Замість руїн, які ми бачили, коли приїхали в І… з’явилися маленькі будівлі із сучасними крамницями, що залишались ілюмінованими всю ніч. По суботах та неділях уся молодь збиралась у центральних кварталах, аби повештатися по вулицях, поспілкуватися та подивитися телевізор у кафе. Жінки кварталу наповнювали свої кошики їжею в неділю у великих продуктових магазинах у центрі міста. Мій батько нарешті обробив фасад крамниці білою штукатуркою, неонові вогні, тепер навіть хазяї кафетерію, що чули, відкіль вітер віє, поверталися до дерев’яних нормандських фасадів, до підроблених балок та старих ламп. Вечорами заходжувалися рахувати виторг. «Вони там знаходять ті товари, яких немає у вас».

Щоразу як у І… відкривалися нові магазини, він об’їжджав їх на велосипеді.

Батькам вдавалось якось триматися на плаву. Квартал ставав пролетарським. На зміну середньому класу, що виїхав у нові будинки із ванними кімнатами, прийшли малозабезпечені люди, молоді сім'ї робітників, багатодітні родини, що очікували своє житло. «Якщо платитимуть завтра, залишитесь ні з чим». Одні старі вмирали, іншим заборонялося приходити п’яними, але приходили відвідувачі менш веселі, проте більш швидкі та які завжди платили за випивку. Тепер здавалося, що це було не кафе, а бар.

Він приїхав забрати мене із літнього табору, де я наглядала за дітьми. Мати гукала «ку-ку» здалека, і я їх одразу помітила. Батько йшов зсутулений, нахилив голову від сонця. Його вуха виділялися на тлі голови, почервоніли, мабуть, тому, що він зовсім недавно підстригся. Вони голосно розмовляли, навіть лаялися на тротуарі перед собором, вирішуючи, яким шляхом повертатися додому. Вони були схожі на тих людей, які мало виходили з дому. У машині я помітила жовті плями під очима, на скронях. Вперше я жила не вдома протягом двох місяців, ув оточенні молодих та вільних людей. Мій батько був старий, у зморшках. Я відчувала, що більше не мала права вступати до університету.

Щось незрозуміле, незручність після обіду. Він приймав магнезію, відмовлявся від лікаря. Нарешті спеціаліст із Руана знайшов у нього поліп у шлунку, який треба було негайно видалити. Мати оточила його піклуванням з найдрібнішого приводу. Почуття провини, до того ж це все дорого коштувало (торгівці ще не користувалися соціальною допомогою). Він казав: «Оце так неприємність».