Анні Ерно - Майдан. Жінка

У наступні тижні я згадувала цю неділю, коли вона ще була жива, її коричневі шкарпетки, форситії, її жести, її посмішку, коли я з нею прощалася, потім понеділок, коли вона померла, не прокинувшись у своїй постелі. Мені ніяк не вдавалося зв’язати події цих двох днів.

Але тепер усе зв’язалося.

Кінець лютого, часто іде дощ, теплішає. Сьогодні ввечері я повернулася в пансіонат після занять. З боку паркінгу будинок мені здався світлішим, майже привітним. У вікні кімнати, де мешкала моя мати, горіло світло. Для мене це було дивним: «Хтось зайняв її місце». Я також подумала, що, можливо, одного дня, в двадцять першому столітті, і я можу опинитися серед тих жінок, які сидять, чекаючи обіду, складаючи й розкладаючи серветки, у цьому або в будь-якому іншому притулку.

Протягом десяти місяців, поки я писала книжку, я бачила її уві сні майже щодня. Одного разу мені приснилося, що я лежу посеред ріки, між двох джерел. З мого живота, з моїх статевих органів без волосся, як у маленької дівчинки, виходили волокнисті рослини, мокрі, вони пливли за течією. Це були не тільки мої статеві органи, але й моєї матері теж.

Часом мені здавалося, що я живу тоді, коли вона ще мешкала в моєму будинку, перед її від’їздом до лікарні. Я повністю усвідомлювала, що вона померла, та мені здавалося, що вона от-от спуститься сходами, влаштується зі своєю коробкою для шиття у вітальні. Це відчуття, де ілюзорна присутність моєї матері була більш сильною, ніж її реальна відсутність, без сумніву, перша ознака того, що я почала її забувати.

Я перечитала перші сторінки цієї книжки. Здивувалася, що вже не можу пригадати деякі деталі: службовця моргу, який збирався комусь зателефонувати, поки ми чекали, напис на стіні супермаркету.

Минуло вже кілька тижнів, як одна з моїх тіток сказала мені, що мої батьки, на початку їхніх стосунків, призначали побачення в кабінетах заводу. Тепер, коли моя мати мертва, я не хотіла б знати нічого більше за те, що я вже пізнала при її житті.

Її образ знову стає таким, як я уявляла її ще зовсім маленькою, широка біла хмара наді мною.

Вона померла за тиждень до смерті Симони де Бовуар. [2] Симона де Бовуар (1908–1986) — французька письменниця, дружина Ж.-П. Сартра.

Вона воліла віддавати, а не брати. Хіба написати про неї не є одним зі способів дарувати?

Ця книжка — це не біографія, це також не роман, соціологія або історія. Треба було, щоб моя мати, породжена у владному середовищі, яке вона бажала покинути, стала історією, щоб я почувала себе менш самотньою та фальшивою у світі, де панують слова й ідеї, куди я потрапила завдяки її волі.

Я більше не почую її голосу. Це вона, її слова, її руки, її жести, її манера сміятися та ходити з’єднали жінку, якою я стала, і дитину, якою я була. Я втратила останній зв’язок зі світом, у якому народилася.

Неділя, 20 квітня 1986 — 26 лютого 1987 р.

Однак не можна говорити тільки про минулий час. Газета «Лє Монд» від 17 червня 1986 р. писала про регіон моєї матері, Верхню Нормандію: «Запізніле введення шкільного навчання, що ніколи не було задовільним, незважаючи на вжиті поліпшення продовжує приносити свої плоди (…).. Щороку 7000 молодих юнаків і дівчат закінчують школу, не маючи ніякої освіти. Вихідці „з нижчих прошарків суспільства“, вони не можуть претендувати на курси для придбання професії. Половина з них, за словами педагогів, не „можуть прочитати запропоновані їм дві сторінки тексту“».

Симона де Бовуар (1908–1986) — французька письменниця, дружина Ж.-П. Сартра.