Анні Ерно - Майдан. Жінка

Вона акліматизувалася, направивши свою енергію та ентузіазм на догляд за внуками, і взяла на себе частину домашньої роботи. Вона намагалася звільнити мене від всієї фізичної роботи, жаліла про те, що змушена була залишити на мені готування та покупки, вмикання пральної машини, якою вона боялася користуватися, і те все від бажання не розділяти ту єдину ділянку, в якій вона була визнаною, де вона вміла бути корисною. Як і колись, вона була матір’ю, що відмовлялася від допомоги, також докоряла мені, якщо бачила, що я роблю щось своїми руками, «залиш це, краще займися собою» (що означало вчити уроки, коли мені було десять років, а тепер готуватися до лекцій, духовно розвиватися).

І знову ми розмовляли з нею в тім дратівливім і незадоволенім тоні, чуючи який може помилково здатися, що ми постійно сваримось і що мати та дочка не знаходять спільної мови.

Вона обожнювала внуків і присвячувала їм усю себе до останку. У другій половині дня вона виходила гуляти в місто з малям у колясці. Вона заходила до церкви, кілька годин проводила на ярмарку, вешталася старими кварталами міста й поверталася тільки пізно ввечері. Улітку вона піднімалась із двома внуками на пагорб Старого міста, гуляла з ними на березі озера, задовольняла всі їхні примхи, купуючи цукерки, морозиво, катала їх на каруселі. Сидячи на лаві, вона зав’язувала знайомства з людьми, з якими потім часто зустрічалася, вона розмовляла з булочницею на нашій вулиці, вона знову відтворювала собі свій світ.

Вона читала «Лє Монд» і «Лє Нувель Обсерватер», вона ходила до подруги «на чай» (сміючись вона казала: «Мені він не подобається, але я їй нічого не кажу!»), вона цікавилась античністю («мабуть, це являє собою цінність»). Тепер вона не лаялася, вона намагалась «акуратно» поводитись із предметами, коротше кажучи, вона «стежила за собою», лаючи саму себе за різкість. Горда, що хоч із запізненням, але зуміла виховати в собі прекрасні манери «внутрішнього світу», яким жінки-буржуа її покоління навчалися ще змолоду.

Вона більше не носила чорні кольори, а тільки світлі тони.

На фото, зробленому у вересні 1971 року, вона стоїть сяюча, абсолютно сива, схудла, у блузці від Родьє з набивним малюнком. Вона обіймає за плечі внуків, які стоять перед нею. Її руки такі ж великі та вигнуті, як і на весільній фотографії.

У середині сімдесятих років вона переїхала з нами в паризький регіон, у нове місто з новими будівлями, куди мій чоловік був призначений на більш високий пост. Ми мешкали в особняку нового котеджного містечка, посеред рівнини. Магазини і школи були за два кілометри від будинку. Ми бачили жителів тільки вечорами. Під час уїк-енду вони мили машини та заносили речі до гаража. Це було місце з нечіткими межами, без особливого контролю, де кожний відчував себе немов на плаву, зі своїми особистими думками й почуттями.

Вона так і не звикла жити там. Після обіду вона прогулювалася пустельними вулицями Троянд, Жонкій і Блеє. Вона писала численні листи своїм друзям в Аннесі, родині. Кілька разів вона доходила до центру Лєклєрк, з іншого боку автотраси, йшла по вибоїстих дорогах, проїжджі машини забризкували її грязюкою. Вона поверталась із закритим брудним обличчям. Вона залежала від мене та моєї машини — купити пару панчох, сходити на месу або до перукаря, все це тиснуло на неї. Вона стала дратівливою, обурювалася: «Я не можу постійно читати!» Установка посудомийної машини, що зняла з неї турботу про миття посуду, стала для неї майже приниженням, «і що я маю тепер робити?». У нашому районі вона розмовляла тільки з однією жінкою, жителькою Антильських островів, що працювала службовцем у конторі.

Через півроку вона вирішила повернутися в Івето. Оселилася в студії в бельетажі, передбаченому для людей похилого віку, ближче до центру. Вона була щаслива знову відчути себе незалежною, знову бачитися зі своєю сестрою, останньою, що залишилася жива з усіх, зі старими клієнтами, із племінницями, які вже вийшли заміж і які запрошували її на свята та причастя. Вона брала книжки в міській бібліотеці, їздила до Лурда у жовтні, примкнувши до єпархіального паломництва. Але мало-помалу вона поверталася до того життя, коли не маєш певного заняття і з’являється роздратування від того, що серед сусідів самі лише старі люди (вона відмовлялася бути членом «клубу третього віку»), і, без сумніву, її таємна незадоволеність у глибині душі: люди цього міста, де вона прожила п’ятдесят років, напевно, єдині, які мали стати свідками успіхів її дочки та зятя, ніколи не побачать цього на власні очі.