Анні Ерно - Майдан. Жінка

У комедійних фільмах того часу часто зображувалися наївні герої та селяни, які не вміли поводитись у місті чи місцях, де було багато народу (Бурвіль). Всі реготали над дурницями, які вони говорили, помилками, які вони робили, але завжди боялися впізнати в них самих себе. Одного разу я прочитала, що Бекасін у ході навчання, коли треба було вишити на фартуху птаха та інших , замість інших птахів вишив джмеля. Я не була впевнена, що не вчинила б так само.

З людьми, котрих вважав поважними, він тримався дуже скромно, ніколи нічого не запитував. Коротше кажучи, поводив себе інтелігентно. Це значило почувати своє нижче становище й відмовлятися від нього, приховуючи це всіма можливими способами. Цілий вечір запитував нас, що мала на увазі директриса школи, коли сказала: «У цій ролі ваша маленька донька буде вдягнена в місцевий костюм ». Соромно було не знати: всі неминуче дізнаються, що наша родина статусом нижча за інших.

Нав’язлива ідея: «Що про нас подумають?» (сусіди, клієнти, люди навколо).

Правило: обдурити постійні критичні погляди інших ввічливістю, відсутністю особистої думки, ретельною увагою до настрою іншої людини. Ніколи не дивитися на овочі, які господар збирається викопати в садку, лише привітатися кивком голови чи добрим словом. Ніяких візитів без запрошення, навіть щоб провідати хворого в лікарні. Ніяких питань чи цікавості, що є бар’єром між нами та співбесідником. Заборонене запитання: «Скільки ви заплатили за це?»

Я тепер часто пишу «ми», бо довго міркувала над цим і вже не пам’ятаю, коли перестала це робити.

Місцева мова, патуа, була єдиною, якою розмовляли дідусь та бабуся.

Він вважав себе одним із тих людей, які цінують «красу та виразність патуа» і просторіччя. Адже Пруст із захопленням говорив про помилки й застарілі слова, які вживала Франсуаза. Але для нього мала значення саме естетика, бо Франсуаза була його покоївкою, а не матір’ю. Сам він ніколи не відчував цих зворотів, які спонтанно з’являлися на губах.

Для мого батька патуа була чимсь застарим і потворним, ознакою нижчого соціального становища. Він пишався тим, що зміг частково позбутися цієї звички, навіть якщо його французька мова не була правильною, це все ж таки була французька. На святах та ярмарках у І… змагались у базіканні, вдягали нормандські костюми, робили скетчі на патуа, публіка сміялась. У місцевій газеті друкували нормандський огляд для розваги читачів. Коли лікар чи хтось із людей з високопосадових уживав вислів із регіону Ко в бесіді, як, наприклад, «вона пашить здоров’ям» замість «із нею все гаразд», батько повторював фразу доктора моєї матері із задоволенням, щасливий од думки, що навіть такі шикарні люди мають щось спільне із нами, маленькими людьми. Він був переконаний, що вони спеціально уникають вживання цих слів. Йому завжди здавалося неможливим розмовляти «добре» природним чином. Лікар чи кюре, треба було змушувати себе прислухатися до себе, дозволити мові литися самій.

Балакучий у кафе, із родиною, з людьми, які розмовляли правильно, він мовчав чи зупинявся посеред речення, мовив чи «не так», чи просто «так» і робив жест, який слід було розуміти, що співрозмовнику ясно, про що йдеться, і він має можливість самостійно закінчити речення. Завжди розмовляв з обережністю, боявся сказати дурницю, для нього це було так само жахливо, як зіпсувати повітря.

Але він не полюбляв пишномовних фраз та нових висловів, які, на його погляд, «нічого не значили». В якийсь момент усі мали звичку говорити: «авжеж ні» за будь-якого випадку, не розуміючи, що поєднують два антоніми. На відміну від моєї матері, яка прагнула вчитися й розвиватися, впевнено експериментувала із усім, що чула чи читала, він відмовлявся вживати слова, які були не його.

У дитинстві, коли я працювала над стилем мови, в мене було відчуття, що я говорю в порожнечу.

Один із моїх уявних страхів — мати батька вчителя, який наказав без зупинки розмовляти без помилок та чітко вимовляти слова.

Як моя вчителька «критикувала» мене, я «критикувала» свого батька, казала йому, що «шльопнутися» чи «без п’ятнадцяти хвилин одинадцята» не існує. Він скаженів. Іншого разу: «Як я можу вас не критикувати, якщо ви завжди розмовляєте з помилками!». Я плакала. Він був нещасний. Все, що було пов’язано із мовою, спричиняло суперечки та болісні причіпки, не гірш за розмови про гроші.

Він був веселий.

Він жартував із клієнтами, що розуміли жарти й любили посміятися. Приховані непристойності. Грубі жарти. Іронія. Він налаштовував приймач на програми із іграми та піснями. Завжди був готовий вивести мене до цирку, на безглузді фільми, на феєрверк. На ярмарку підіймалися на міфічний поїзд, їхали до країни Велетнів, аби побачити найбільшу у світі жінку чи країну Ліліпутів.