Анні Ерно - Майдан. Жінка

Вона завжди соромилася виявів любові. Вони ніколи не виказували одне до одного ніжності чи пестощів. При мені він цілував її у щоку різким рухом голови, ніби то був обов’язок. Він часто говорив якісь звичайні слова, але з пильним поглядом, вона поспішала опустити очі долу та сміялася. З віком я зрозуміла, що він робив їй сексуальні натяки. Він часто наспівував «Поговоримо про кохання», вона наспівувала йому у відповідь, але під час родинних обідів, щоб його схвилювати, «Ось моє тіло, яке буде вас любити».

Він запам’ятав основний урок, щоб не повторювати нікчемність батьків: не поводитись непристойно з жінкою.

Вони найняли приміщення в І…, у кварталі, де будинки утворювали загальний двір, а з другого боку виходили на дорогу. Дві кімнати внизу, дві на другому поверсі. Здійснилася мрія моєї матері мати «кімнату нагорі». Завдяки заощадженням мого батька вони мали все, що потрібно: їдальню, кімнату з шафою із скла. Народилася дочка, і моя мати залишалася вдома. Вона нудьгувала. Батько знайшов більш оплачувану роботу, він покинув виробництво канатів і пішов до покрівельника.

Саме у неї виникла ідея взятися за комерцію, коли одного дня мого батька принесли додому із легким струсом після падіння з опорної конструкції, яку він ремонтував. Вони знов почали на всьому заощаджувати. Між усіх можливих видів торгівлі вони мали вибрати той, що не потребував внесення великого капіталу та спеціальних знань, тільки купівля й перепродаж товару. Торгівля не дорога, та й заробляли небагато. У неділю вони їздили на велосипедах у маленькі бістро кварталу, у бакалійні крамниці селища. Вони збирали інформацію, довідувалися, чи є конкуренти поблизу, вони побоювалися прогоріти, втратити все і повернутися до життя робітників .

Л…, за тридцять кілометрів од Гавра, густі тумани протягом дня, особливо в частині міста, затиснутій між двох берегів річки, Валє. Робітниче гетто, збудоване навколо текстильного заводу, одного з найбільших до п’ятдесятих років, який належав родині Дежанете і викуплений Буссаком. Після закінчення школи дівчата вчилися ткати, відводили дітей до ясел з шостої години ранку. Там працювали три чверті чоловіків.

Посеред невеликої ущелини єдине кафе-бакалія у Валє. Стеля така низька, що можна було торкнутися піднесеною рукою. Темні кімнати, де треба було вмикати електрику посеред дня, крихітний дворик із туалетом, вміст якого виливався відразу в річку. Вони не були байдужими до краси та декору, але треба було виживати.

Вони купили землю у кредит.

Спочатку — земля обітована. Ряди їжі та напоїв, коробки з паштетами, пакети з тістечками. Здивування від того, що гроші тепер заробляються з такою легкістю, без особистої фізичної сили, замовити, розставити по полицях, зважити, підрахувати, дякую та нема за що. В перші дні вони разом квапилися до крамниці по дзвонику, множили ритуальні питання «що ще?». Вони бавились, їх називали хазяїном, хазяйкою.

Сумнів прийшов із першою жінкою, яка із сумкою, повною покупок, мовила тихим голосом: «Я зараз в скрутному становищі, чи можу я розрахуватися в суботу?» За нею прийшла друга, потім третя. Продавати у кредит чи повертатися до заводу? Продавати у кредит їм здалося менш поганим.

У кредиторів ніколи не було бажання заплатити їм. Вони не вживали аперитиву, не відвідували ресторанів, хіба що у неділю. Були в прохолодних стосунках з братами та сестрами, яких вони спочатку інколи пригощали, щоб показати, що в них на це є гроші. Але ніколи страх збанкрутувати не залишав їх.

У ті дні, особливо взимку, я поверталася захекано зі школи. В нашому будинку не горіло жодне вікно. Батьки разом були на кухні: він за столом, дивився у вікно, мати стояла біля газової плити. Стримана тиша тиснула на мене. Іноді він чи вона: «Треба все продавати». Не було потреби тоді починати мої домашні завдання. Народ пішов до Куп, до Фамілістер чи деінде. Їм здавалося, що з них глузують, коли наївний клієнт заходив до них. Вони приймали його як собаку, він платив за всіх тих, які не прийшли. Світ нас покинув.

Кафе-бакалія у Валє тепер не приносило більше, ніж була зарплатня у робітника. Мій батько був змушений найнятися на будівництво на нижню Сену. Він працював у воді, взутий у високі чоботи. Не обов’язково було вміти плавати. Моя мати сама керувала торгівлею вдень.

Наполовину комерсанти, наполовину робітники, одразу з двох боків, приречені до самотності та недовіри. Він не вступав до синдикату. Він боявся «Сгоіх-de-Feu» («Вогняний Хрест»), організації, що дефілювала у Л…, та побоювався червоних, які могли відібрати його землю. Він тримав свої думки при собі. В торгівлі вони не були потрібні.