Анні Ерно - Майдан. Жінка

Він залишався на фермі до армії. Години праці не враховувалися. Фермери урізали пайку. Одного дня шматок м’яса на тарілці старого пастуха почав ворушитися, всередині була купа черв’яків. Це вже було занадто. Старий підвівся, заявив, що вони більше не терпітимуть, аби з ними поводились, як із собаками. М’ясо замінили. Це не «Броненосець Потьомкін».

Корови зранку та ввечері, мряка в жовтні, оброблення яблук, які кидали у прес, збирання широкою лопатою курячого посліду, голод і спрага. Але також пиріг із сюрпризом, альманах Вермо, смажені каштани в останній день карнавалу, млинці, сидр та жаб’ячі лапи, смажені на соломі. Це було просто робити щось таке. Вічне повернення до сезону, прості радісні моменти та тиша поля. Мій батько працював на чужій землі, він не бачив краси й пишноти рідної землі.

Під час війни 14-го року на фермі залишилися тільки малі хлопці, як мій тато, та старі люди. Їх жаліли. Він стежив за ходом війни, за просуванням армії по карті, що висіла на кухні, відкривав для себе непристойні газети та ходив у кіно в І… Всі вголос читали текст під зображенням, багато хто не встигав дочитати до кінця. Він почав уживати нецензурні слова, які почув од брата. Жінки містечка щомісяця слідкували за випраною білизною тих жінок, чоловіки яких пішли на фронт, перевіряючи, щоб не зникла жодна річ.

Війна урізноманітнювала життя. У селі грали в йойо чи пили вино в кафе замість сидру. Під час балів дівчата все менше й менше віддавали перевагу хлопцям з ферми, тому що від них тхнуло.

Мій батько пізнавав світ під час військової служби. Париж, метро, місто Лорен, уніформа, що робила їх рівними з іншими, казарма, більша за палац. Він мав право обміняти свої зуби, зіпсовані сидром, на зубний протез. Він полюбляв фотографуватися.

Після повернення він не схотів братися до роботи на землі. Часто він називав таку роботу земляною, а йому було потрібне щось інше, розумніше.

Звісно, не було іншого вибору, ніж як піти на завод. Після війни в І… почалася доба індустріалізації. Мій тато пішов працювати на виробництво канатів, куди наймали хлопців та дівчат із тринадцяти років. Це була чиста робота, під дахом, вони були захищені від негоди. Були туалети та перевдягальні окремо для хлопців, окремо для дівчат, фіксований графік праці. Після гудка ввечері він був вільний і вже не відчував на собі запаху молока. Він залишив перше коло. В Руані чи в Гаврі можна було знайти більш оплачувану роботу, але для цього треба було покинути родину, мати пручалася, згадувала про всі нещастя та пройдисвітів міста. Йому забракло сміливості: вісім років спілкування з худобою та землею.

Він був серйозним як на робітника, не симулював, не пив, не був розпусником. Ходив у кіно та полюбляв чарльстон, але ж не відвідував бістро. Мав добру репутацію, не вступав до синдикату, не цікавився політикою. Він купив собі велосипед на заощаджені гроші.

Моя мати мусила оцінити всі ці якості, коли вона зустріла його на канатному заводі, після роботи на фабриці, де виготовляли маргарин. Він був високим брюнетом із блакитними очима, тримався дуже прямо, навіть трохи «зазнавався». «Мій чоловік не залишиться робітником назавжди».

Вона втратила свого батька. Моя бабуся ткала вдома, прала та прасувала, щоб виховати всіх своїх шістьох дітей. Разом із сестрами мати купувала в кондитера по неділях кошик із крихтами, що залишилися від тістечок. Вони не мали можливості часто гуляти з друзями, бабуся не хотіла, щоб у неї забрали її дочок занадто рано, вони віддавали їй щоразу три чверті свого заробітку.

Сестри мого батька, які працювали прислужницями в домі родини буржуа, дивилися на мою матір зверхньо. Дівчат із заводу звинувачували в тому, що вони не вміли застилати ліжко, що вони завжди занадто швидко ходили та бігали. У селі вона мала сумнівний вигляд. Бажаючи копіювати моду з журналів, вона серед перших відрізала волосся, вдягала сукні з короткою спідницею, підфарбовувала очі, нігті на руках. Вона голосно сміялася. Насправді вона ніколи не дозволяла до себе торкатися в туалеті, щонеділі відвідувала меси і сама вишивала свої простирадла та придане. Вона була жвавою працівницею, відповідальною. Ось один з її висловів: «Я варта цих людей».

На весільному фото можна побачити її коліна. Вона сфокусувала погляд на об’єктиві під вуаллю, яка прикриває чоло до очей. Вона схожа на Сару Бернар. Мій батько стоїть біля неї з маленькими вусами та в накрохмаленому комірці. Вони не посміхалися, ні він, ні вона.