Анні Ерно - Майдан. Жінка

Я збиралася продовжити лист про мою матір. Вона була єдиною жінкою, яка дійсно щось для мене значила, та от уже два роки, як вона стала несамовитою. Можливо, мені краще було б почекати, поки течія мого життя віднесе її хворобу й смерть, як це було з іншими подіями, смерть мого батька, розставання з чоловіком, потрібно було збільшити часову відстань, що полегшує аналізувати спогади. Але в той момент я не здатна була робити чогось іншого.

Для мене це непросте завдання. Як на мене, у мами не було історії. Вона завжди була тут. Мій перший порив, коли я заговорюю про неї, — це помістити її в образ без прив’язки до часу: «вона була запальна», «це жінка, в руках якої все горіло», у пам’яті безладно виникають сцени з її участю. При згадці про неї в моїй уяві виник образ жінки, яку я побачила через кілька днів уві сні, я знову бачила її живою, жінку без певного віку, у напруженій обстановці, схожій на фільм жахів. Я бажала б зрозуміти жінку, що існувала поза мною, реальну жінку, що народилася в сільському кварталі маленького містечка в Нормандії і померла у відділенні геріатрії в лікарні паризького округу. Те, що я сподіваюся написати, безумовно перебуває на стику сімейних спогадів і суспільних думок, на стику легенди й історії. Мій задум має скоріше літературний характер, тому іцо йдеться про те, щоб пошукати правду про мою матір і досягти цього, можливо, тільки за допомогою слів. (Тобто ні фотографії, ні мої спогади, ні свідчення сім’ї не можуть надати цієї правди.) Але я бажаю залишитись у певному сенсі й поза літературою.

Івето — це холодне місто, побудоване на плато, яке обвівають вітри, між Руаном та Гавром. На початку сторіччя воно було торговельним й адміністративним центром сільськогосподарського регіону, ним керували великі власники. Мій дідусь, візник на фермі, моя бабуся, ткаля вдома, оселилися тут через декілька років після одруження. Обоє були уродженцями сусіднього селища, за три кілометри від Івето. Вони орендували маленький низький будиночок із двором, з одного боку якого проходила залізниця, а периферія була в сільській зоні з неясними межами, десь між останніми привокзальними кафе і першими полями рапсу. Моя мати народилася там, 1906 року, четвертою з шести дітей. (Вона з гордістю казала: «Я народилася не в селі».)

Четверо із шести дітей за все життя так і не залишили Івето, моя мама провела там три чверті свого життя. Вони наблизилися до центру, але ніколи там не мешкали. «Виходили в місто», на месу, купити м’яса, відправити пошту. Нині моя кузина має житло в центрі, на перехресті вулиці Національ, 15, де вдень і вночі їздять вантажні машини. Вона дає снодійне своєму коту, в такий спосіб заважаючи йому виходити на вулицю, щоб його не задавила машина. Квартал, де моя мати провела своє дитинство, тепер має попит серед багатих людей завдяки спокійній атмосфері та стародавнім будинкам.

Моя бабуся диктувала правила і стежила за «дресируванням» своїх дітей за допомогою крику та ляпасів. Вона цілком віддавалася роботі, була в цьому невибаглива, їй не потрібно було ніякого відпочинку, окрім паузи для читання фейлетонів. Вона вміла складати листи і, здобувши диплом у кантоні, могла б стати вчителькою початкової школи. Але батьки не дозволили їй виїхати із села. Вони були впевнені, що розлука з родиною — це джерело нещасть. (Нормандською мовою «честолюбство» означає біль розлуки, навіть собака може вмерти від честолюбства.) Щоб зрозуміти цю історію, про яку я чула в одинадцять років, довелося пригадати всі фрази, що починались зі слів «у наш час»: у наш час до школи не ходили, як тепер, у наш час слухалися батьків і т. ін.

Вона добре господарювала, вкладаючи мінімум грошей, їй удавалося нагодувати й одягти всю родину, на месі вишикувати у ряд своїх дітей без єдиної плями та дірочки на одягу і, зрештою, наблизитися до почуття власного гідності, що давало змогу існувати, не почуваючись селючкою. Вона перелицьовувала комірці та манжети сорочок, аби вони носилися вдвічі довше. Вона зберігала все, пінку з молока, черствий хліб, аби робити тістечка, золу для прання, жар погаслої печі, щоб сушити сливи або ганчірки, воду після ранкового вмивання для миття рук протягом дня. Вона знала всі хитрощі, що ними користуються в бідності. Ці знання, передані від матері до дочки протягом століть, зупинилися на мені, я стала тільки їхньою хранителькою.

Мій дід, дужий і добрий чоловік, помер у п’ятдесят років після нападу стенокардії. Моїй матері було тоді тринадцять років, вона обожнювала батька. Ставши вдовою, моя бабуся стала ще більш різкою, завжди була насторожі. (Дві речі, якими вона лякала: хлопців — в’язницею, дівчат — позашлюбною дитиною.) Коли ткання вдома перестало мати попит, вона почала прати білизну, прибирала в конторах.