Анні Ерно - Майдан. Жінка

Як і численні сім’ї, родина моєї матері була плем’ям, тобто у моєї бабусі та її дітей були однакові уявлення про поведінку та про умови життя наполовину сільських робітників, що робило їх впізнаваними, «родина Д…». За будь-яких обставин вони кричали, усі разом, жінки й чоловіки. У моменти радості, невтримної, але образливої для когось із них, вони дуже швидко ображались і «не соромилися висловити», що вважали за потрібне. Але понад усе була гордість за їхню працьовитість. Вони дуже ревно ставилися до того, щоб когось вважали більш працьовитим. Постійно, у рамках усього, що їх оточувало, вони відстоювали своє переконання «бути кимось». Можливо, саме тому, вони робили все з якимось шаленством, бралися за роботу, накидалися на їжу, сміялися до сліз, а через годину казали: «Піду втоплюся».

Із всієї родини саме моя мама була найбільш запальною і гордою, обурена своїм низьким соціальним становищем, вона не приймала, якщо її судили тільки за це. Одне з її частих міркувань про багатих людей: «На них варто рівнятися». Вона була красивою блондинкою, із сірими очима, досить сильна. Вона любила читати все, що їй трапляло під руку, співати нові пісні, наносити макіяж, любила дивитися фільми в кіно, ходити в театр на «Ганьбу Роже» або «Хазяїна кузні». Завжди готова була «провести час весело».

Але в той час у маленькому містечку, де основою громадського життя було пізнання людей, де постійно людський поговір стежив за поведінкою жінки, можна було вибирати тільки між бажанням «користуватися своєю молодістю» і одержимістю людей, «що показують на тебе пальцем». Моя мама докладала всіх зусиль, аби відповідати найбільш сприятливій думці про дівчину, що працює на заводі, «робоча, але серйозна», відвідуючи меси й причастя, освячуючи хліб, вишиваючи своє придане у сестер, вона ніколи не ходила до лісу удвох із хлопцем. Незважаючи на те що її спідниці були вкорочені, волосся підстрижене під хлопчика, а в очах «зухвалість», було досить того факту, що вона працює із чоловіками, щоб її сприймали, як вона того бажала, а саме як «пристойну дівчину».

Молодість моєї матері двома словами: неймовірні зусилля, щоб уникнути найбільш імовірної долі, напевно, бідності, можливо, алкоголізму. Вона уникала всього, що траплялося з робітницею заводу, коли та «давала собі волю», після чого жоден «серйозний парубок» не захотів би з нею знатися (наприклад, не палила, не вешталася по вулицях вечорами, залишалася незаплямованою).

Її брати та сестри не уникли своєї долі. Четверо померли протягом останніх двадцяти п’яти років. Уже тривалий час алкоголь заповнював їхню порожнечу, чоловіки випивали у кафе, жінки у себе вдома (до сьогодні дожила тільки одна сестра, яка ніколи не пила). Веселі слова або поведінка залежали від ступеня сп’яніння. Залишок часу вони проводили за роботою, не розмовляючи, «гарний працівник», жінка, про господарство якої «нема чого сказати». Минали роки, вони звикли до того, що люди їх оцінюють за кількістю випитих напоїв, звикли «бути напідпитку», «бути під чаркою». Напередодні Трійці, повертаючись додому із занять, я зустріла мою тітку М… Як і кожний вихідний день, вона піднімалася в місто із сумкою, наповненою порожніми пляшками. Вона обійняла мене, тиняючись, не в змозі що-небудь промовити. Мені здається, я ніколи не змогла б так писати, якби не зустріла мою тітоньку в той день.

Для жінки заміжжя ставало життям або смертю, сподіванням на краще або остаточним падінням. Необхідно було знайти чоловіка, здатного «зробити жінку щасливою». Звичайно ж, це не сільський хлопець, що змусить жінку доїти корів у селі без електрики. Мій батько працював на заводі з виробництва канатів, він був високий, ставний, «мав певні манери». Він не випивав, приносив зарплатню на утримання дому. У нього був спокійний веселий характер, і він був на сім років старший за матір (вона не вийшла б заміж за «вуличного хлопчиська»). Вона розповідала, посміхаючись і червоніючи: «До мене багато хлопців залицялися, мені багато хто робив пропозицію, але я вибрала твого батька». І часто додавала: «Він був не схожий на інших».

Історія мого батька нагадує історію моєї матері: численна родина, батько був візником, а мати ткалею, закінчення школи у дванадцять років, потім початок роботи на полях, челядником на фермі. Але його старший брат обійняв гарну посаду в управлінні залізницею, дві сестри вийшли заміж за працівників магазину. Колишні служниці, вони вміли розмовляти без крику, ходити не поспішаючи, залишатися непоміченими. В них було вже більше «гідності», але також була схильність ганити таких робітниць заводу, як моя мама, чия зовнішність, вчинки, нагадували їм те оточення, якого вони прагнули позбутися. На їхню думку, мій батько «міг би знайти й кращу».