Анні Ерно - Майдан. Жінка

Кінець свого життя вона прожила зі своєю молодшою донькою та зятем, у бараках без електрики, в колишній їдальні сусіднього заводу, біля залізниці. Ми з моєю мамою відвідували її по неділях. Це була маленька повна жінка, вона жваво рухалася, незважаючи на те що від народження одна її нога була коротша за другу. Вона читала романи, розмовляла дуже мало, але була різкою, любила випити горілки, яку вона змішувала із залишками кави в чашці. Вона померла 1952 року.

Дитинство моєї матері можна описати так: невтоленний голод. Вона гризла скоринку хліба, повертаючись із булочної. «Я буду сита морем і рибою до двадцяти п’яти років!»,

спільна кімната для всіх дітей, ліжко доводилося ділити із сестрою, переживаючи напади сомнамбулізму, коли вона ходила у дворі, сонна, але з розплющеними очима,

сукні й туфлі переходили від однієї сестри до другої, ганчіркова лялька на Різдво, зуби, зіпсовані сидром, але також прогулянки верхи на орному коні, катання на ковзанах на замерзлому ставку взимку 1916 року, ігри у схованки та стрибки через мотузку, образи й демонстрація байдужості — повернутись і розсміятися вслід «панночкам» приватного пансіону,

існування на вулицях маленької сільської дівчинки, котра вміла з тією ж спритністю, що й хлопці, напиляти дров, натрусити з дерева яблук, зарізати курку, перетнувши їй горлянку ножицями.

Вона ходила у звичайну школу, брала участь у сезонних роботах, доглядала хворих братів та сестер. Мало спогадів залишилося про вимоги вчителів до ввічливості і охайності, хіба що показати нігті на руках, верх сорочки, роззути одну ногу (ніколи неможливо було вгадати, яку ж мити). Навчання обминати її, не викликаючи бажання вчитися. Ніхто не «підштовхував» своїх дітей до навчання, вважалося, що це має «йти від них», і школа була тільки місцем, де діти проводили час, поки їх не забирали батьки. Можна було прогулювати уроки, діти нічого не втрачали. Але не месу, що наповнювала відчуттям дотику до багатства, краси й духовності (вишиті ризи, золоті чаші, церковні пісні), месу, що вчила їх не жити «собачим життям». Свого часу моя мати виявляла жваву цікавість до релігії. Катехізис — це, напевно, єдине, що вона вивчала з бажанням, знаючи напам’ять відповіді на всі питання. (Пізніше вона радісно і з нетерпінням відповідала священикам, церкві, начебто показуючи, що вона все знає.)

Вона була ні щаслива ні нещасна, покинувши школу у дванадцять років, за загальними правилами. [1] Однак не можна говорити тільки про минулий час. Газета «Лє Монд» від 17 червня 1986 р. писала про регіон моєї матері, Верхню Нормандію: «Запізніле введення шкільного навчання, що ніколи не було задовільним, незважаючи на вжиті поліпшення продовжує приносити свої плоди (…).. Щороку 7000 молодих юнаків і дівчат закінчують школу, не маючи ніякої освіти. Вихідці „з нижчих прошарків суспільства“, вони не можуть претендувати на курси для придбання професії. Половина з них, за словами педагогів, не „можуть прочитати запропоновані їм дві сторінки тексту“».

На фабриці з виробництва маргарину, куди вона пішла працювати, вона страждала від холоду і вологи, на мокрих руках з’являлися сліди відмороження, що не проходили всю зиму. Після цього вона маргарин «бачити не могла». Дуже мало в неї було «безтурботного отроцтва», очікування суботнього вечора, платня, яку вона віддавала матері, залишаючи собі лише на «Петіт Еко де ля Мод» (журная мод) і на рисову пудру; нестримний сміх, образи. Якось шарф бригадира затягло в конвеєр механізму. Ніхто не прийшов йому на допомогу, і він був змушений звільнятися самостійно. Моя мати була поруч. Як це можна було зрозуміти, якщо тільки не зазнавши тягаря байдужості.

З розвитком індустрії у двадцяті роки відкрилося велике канатне виробництво, що залучило всю молодь регіону. Мою матір, як і її сестер та братів, було найнято на виробництво. Для більшої зручності моя бабуся переїхала, знявши маленький будиночок за сто метрів од заводу, де вечорами вона господарювала разом із дочками. Моїй мамі подобалося працювати в цих сухих і чистих майстернях, де не забороняли розмовляти і сміятися в процесі роботи. Бути робітницею на великому заводі було для неї гордістю: це як бути цивілізованою людиною порівняно з дикунками, сільськими дівчатами, доля яких стояти за коровою, бути вільною, але мати погляд раба, бути прислугою в буржуазних будинках, «підтираючи зад хазяїв». Але вона також знала: щось відокремлювало її від її мрії стати продавщицею.