Анні Ерно - Майдан. Жінка

Вони одружилися 1928 року.

На весільному фото у неї обличчя праведної мадонни, бліда, два пасма із завитком на скронях, вуаль, огортаючи голову, спускається до очей. Пишні груди та стегна, гарні ноги (сукня не прикривала колін). Вона не всміхалася, стояла зі спокійним виразом обличчя, щось кумедне, якась цікавість була в її очах. Він, із короткими вусами, в метелику, здавався набагато старшим за неї. Він стояв зі стурбованим виглядом, насупивши брови, можливо, він хвилювався, щоб фото вийшло гарним. Він тримав її за талію, вона поклала йому руку на плече. Вони стояли на дорозі, неподалік виднівся двір із високою травою. За ними — листя двох яблунь, гілки яких з’єднались, утворивши купол. У глибині — фасад низького будинку. Цю сцену я можу відчути, суха земля дороги, що оголила гальку, пахощі села на початку літа. Але це не моя мама. Дарма я так ретельно розглядала фотографію, до того стану, коли починає здаватися, що обличчя починають рухатися. Я лише побачила спокійну жінку, трохи неприродну в костюмі фільмів 20-х років. Тільки її широка рука, що стискала рукавички, постава голови видавали в ній мою матір.

Я була майже впевнена в тому, що ця молода наречена була щаслива та горда. Але я нічого не знаю про її бажання. У перші ночі — за свідченням її сестри — вона лягала спати в нічній сорочці, не знімаючи спідньої білизни. Це ні про що не свідчить, зайняття любов’ю часто супроводжується покривом соромливості, адже вони були «нормальними» людьми.

Спочатку вона відчувала задоволення від статусу дами, що посіла гарне становище, обновляла посуд, стелила скатертину з вишивкою, виходила під руку зі «своїм чоловіком», був сміх, потім суперечки (вона не вміла готувати їжу); були примирення (вона не була буркотухою), відчуття нового життя. Але зарплатню більше не підвищували, їм треба було сплачувати рахунки за житло, за меблі. Вони були змушені заощаджувати на всьому, просити овочі у батьків (у них не було саду) і зрештою повернулися до того життя, з якого починали. Вони по-різному це переживали. Обоє прагнули чогось досягти, але в нього було більше страху перед боротьбою за справу, спроба скоритися з нинішнім положенням справ. Вона ж була переконана, що вони нічого не втрачають і мусять зробити все, щоб вийти із цього становища «за всяку ціну». Вона з гордістю працювала на заводі, але не збиралася залишатися там на все життя, вона мріяла про єдине відповідне для неї майбутнє: зайнятися торгівлею продуктів. Він прислухався до неї, вона була головою родини.

1931 року вони купили у кредит кіоск для продажу напоїв і продуктів харчування в Лілєбоні, робітничому містечку в сім тисяч жителів за двадцять п’ять кілометрів од Івето. Кафе-бакалія була у Валє, у зоні прядильних фабрик, побудованих у дев’ятнадцятому столітті, які визначали життя й існування місцевих жителів од народження до самої смерті. Навіть сьогодні сказати «повоєнний Валє» означало, що цим усе сказано: занадто велике скупчення алкоголіків і матерів-одиначок, вологість, що сочилася по стінах, діти, що вмирають од діареї. Моїй матері було двадцять п’ять. Саме тут вона стала такою, якою я її пам’ятаю, з таким обличчям, такими смаками і манерами, які я тривалий час вважала властивими їй із народження.

Але цього було не досить для проживання, мій батько найнявся на будівельний двір, пізніше на переробний завод у районі Нижньої Сени, де він став бригадиром. Мати сама займалася торгівлею.

Незабаром вона вже робила це із властивим їй запалом, «завжди бути усмішливою», «для кожного знайти ласкаве слово», виявляла нескінченне терпіння: «Я могла б продавати камені!». Вона відразу ж усвідомила промислову вбогість, що нагадувала їй більш жорстоку, котру вона пізнала сама, і, усвідомивши ситуацію, заробляла на життя завдяки людям, які самі не могли себе прогодувати.

Без сумніву, вона не витрачала на себе жодної хвилини, розриваючись між бакалією, кафе, кухнею, турботами про маленьку доню, народжену відразу ж після переїзду у Валє. Вона працювала із шостої ранку (жінки із прядильної фабрики приходили за молоком) до одинадцятої вечора (приймаючи в кафе гравців у карти й більярд), у будь-який момент її могли «потурбувати» клієнти, що звикли приходити по кілька разів протягом дня. Гіркота від свідомості, що заробляєш не набагато більше, ніж на заводі, і постійні думки, «як би туди не потрапити». Але також відчувати певну владу — хіба не вона допомогла деяким родинам вижити, продаючи їм продукти у кредит! — вона діставала задоволення від можливості слухати і розмовляти — стільки життів перетинаються і проходять крізь крамницю, — усмоктувати щастя всього величезного світу.