Анні Ерно - Майдан. Жінка

Зранку в неділю мене розбудило бурмотання. Солодкі пісні катехізису. Це було так неприємно, що я занурила голову в подушку. Моя мати встала дуже рано, щоб зустріти протоієрея з його першої меси.

Пізніше я піднялася до батька, щоб побути з ним, поки мати обслуговувала клієнтів. Він сидів на краю ліжка, понурив голову, дивився на стілець перед ним. Він тримав на витягнутій руці склянку. Я спочатку не зрозуміла, що він хотів поставити склянку на стілець. Він був у відчаї. Я відібрала у нього склянку і вклала його на ліжко. «Я і сам можу це зробити» чи «Я достатньо дорослий, щоб робити це самостійно». Я насмілилася поглянути на нього. Його обличчя зараз тільки нагадувало мені того, яким він колись був. Його губи тремтіли навколо його штучної щелепи, яку він заборонив вийняти. Він став схожий на одного зі старих чоловіків, які лежать прикуті до ліжка в богадільнях. Але навіть у такому стані, мені здавалося, він міг би прожити ще довго.

Опівдні я вклала малого спати. Але той не хотів лягати, він гоцав на ліжку, що було сили. Батько важко дихав, його очі були широко розплющені. Мати зачинила крамницю та кафе десь о п’ятій годині. Поки я мила посуд, приїхали дядько з тіткою. Після того як вони піднялися до батька, вони улаштувалися на кухні. Я чула, як мати ходила нагорі, потім почала спускатись. Я подумала, що випита напередодні кава їй не допомагає, вона рухалася дуже повільно. Вона вийшла на сходи й тихо мовила: «Все скінчено».

Крамниці більше не існує. Тепер це окремий будинок, колишні вітрини, завішані тергалевим сукном. Будинок залишався темним із того часу, коли моя мати переїхала до студії поблизу центру. Вона замовила красивий пам’ятник із мармуру. А… Д… 1899–1967. Стримано і не потребує догляду.

Я закінчила випуск у світ спадщини, яку я поклала на поріг буржуазного світу та яку я виростила, коли увійшла туди.

У неділю після меси, коли мені було дванадцять років, я підіймалася високими сходами до мерії зі своїм батьком. Ми шукали двері муніципальної бібліотеки. Ми ніколи її ще не відвідували. Для мене це було справжнє свято. Усередині нічого не було чутно. Батько різко штовхнув двері. В бібліотеці було ще затишніше, ніж у церкві, чутно було, як тріскотів паркет, та особливо було відчутно запах чогось старого. Два чоловіки стежили за нами з моменту нашого приходу через дуже високий прилавок, який загороджував доступ до полиць. Тато дозволив мені сказати: «Ми б хотіли взяти книжки». Один із чоловіків: «Що саме ви бажаєте?» Вдома ми навіть не подумали, що треба було вирішити заздалегідь, які саме книжки ми бажаємо, що треба було вміти вимовляти назви книжок так само легко, як назви бісквітів. Чоловік вирішив за нас, «Коломба» для мене, легкий роман Мопассана для батька. Більше ми не повернулися. Мати була змушена йти туди, щоб віддати книжки, можливо, із запізненням.

Він возив мене до школи та зі школи на своєму велосипеді. Перевізник між двома берегами, під сонцем та дощем.

Можливо, найбільша його гордість чи навіть підтвердження його існування: я належу світові, який його зневажав.

Він співав: «Це весло, що водить нас по колу».

Я згадую назву «Дослідження рубежів». Сум, коли я прочитую перші сторінки.

Весь час, що я писала цю книжку, я також правила домашні завдання, заповнювала форми дисертації, тому що мені платили за це зарплатню. Ця гра ідей мені здавалася розкішшю , викликала почуття нереальності, бажання заплакати.

У жовтні минулого року за касою магазину, де я чекала своєї черги з візком, я впізнала свою колишню ученицю. Тобто я згадала, що ця дівчина була моєю ученицею п’ять чи шість років тому. Я більше не пам’ятала її ім’я чи в якому класі вона вчилася. Аби сказати щось, коли ми порівнялись із нею, я запитала: «Як справи? Вам тут подобається?» Вона відповідала: «Так, так». Потім вона з незручністю записувала мої коробки з консервами та напоями: «Мені не вдалося здати іспити». Мабуть, вона вважала, що я ще пам’ятаю її спеціалізацію. Але я вже забула, на які іспити її відправили, з якого предмета. Я сказала їй: «До побачення». Вона вже обслуговувала іншу клієнтку, тримала у лівій руці продукти, а правою друкувала.

Листопад 1982 — червень 1983 р.

Моя мати померла в понеділок, 7 квітня, в пансіонаті для старих у лікарні Понтуазу, куди я відправила її два роки тому. Санітар сказав мені по телефону: «Ваша мати померла сьогодні вранці, після сніданку». Було близько десятої години.