Джон Уейн - Зима у горах

— Скажіть йому,— наполягав Дік Шарп,— скажіть йому те, що сказали мені про новий державний план.

— Та просто всьому безладдю буде покладено край,— пояснив Твайфорд,— Незабаром у цю плутанину й колотнечу внесуть трохи здорового економічного глузду. Ясна річ, тутешні захисники національних інтересів знімуть бучу, якщо регіональний адміністративний центр перебуватиме в Англії, тому цілком можливо, що їм зроблять поступку і організують його в Рексгемі чи десь-інде. Побачите, не мине й року, як усім цим хлопцям знову доведеться продавати свої автобуси, тож зараз їм краще не гнути кирпу.

— Я з вами не згоден,— заперечив Роджер,— але вас, безперечно, моя думка не обходить.

— Відверто кажучи,— відказав Твайфорд,— ви для мене просто дірка, в яку провалилися моя дружина й діти. А тепер я лаштую пристрій, щоб витягти їх звідти.

Давайте, шпарте далі, потіште своє самолюбство. Скористайтеся з того, що закон надає вам право доступу до дітей, а те зло, якого ви їм завдаватимете, я з допомогою матері намагатимусь виправити. А зараз облишмо цю розмову.

— Охоче.

До них підійшов Доналд Фішер. Вираз цікавості на його обличчі швидко змінився розчаруванням, коли він зрозумів, що Роджер і Твайфорд не збираються вчепитись один одному в горлянку.

— Ви повинні визнати, Джералде,— промовив Доналд Фішер,—я зовсім не перебільшував, коли казав вам, що тут будуть геть усі.

— З цим принаймні доводиться згодитись,— відповів Твайфорд, але я ніколи б не дозволив вам затягти мене сюди, якби мав на цей вечір щось краще. Так, тут справді геть усі.— Він з млявою відразою подивився довкола.— Слава богу, наступного тижня я буду вже в Нью-Йорку.

— Не забудьте передати мої листи,— швидко промовив Фішер.

— Ось тут Фернівел казав мені, що не погоджується з моєю оцінкою місцевої економічної ситуації.

— Нічого подібного я не казав.

— Я зауважив, що ці люди не мають ніяких підстав святкувати перемогу, а ви відповіли, що не згодні з цим.

— Економічний фактор — це не єдиний привід для святкування,— сказав Роджер.

— Знову все починається спочатку,— зітхнув Твайфорд.

— Ні,— заперечив Роджер і мабуть, вперше, але, безперечно, востаннє уважно подивився на свого співрозмовника,— зовсім не починається. Більше мені нічого вам сказати. Не буду вас стомлювати.

— Це має означати, що я однаково вас не зрозумію? О, не думайте, що я вас недооцінюю. Розумного чоловіка зразу видно. Але ж, Твайфорде, всі ми смертні. А смерть змінює все.

— Як апокаліптично! — пирснув Доналд Фішер, скоса позирнувши на Твайфорда, аби переконатись, що заслужив схвалення.— З поетами поведешся, від поетів і наберешся.

Роджер відійшов від них. І саме тут, прямуючи до столика з пляшками шампанського, кількість яких неухильно зменшувалась, повз нього, мало не штовхнувши його в своєму цілеспрямованому русі, пройшла молода жінка. Очі Роджера на кілька секунд затрималися на цій особі, не закарбувавши, проте, її образу в пам’яті. Раніше він ніколи не зустрічав цієї жінки, але у великому натовпі, що зібрався в залі, було чимало людей, яких він бачив уперше. Вона була невисока на зріст, рудоволоса, з підпухлими, ніби їх покусали бджоли, губами. Певно, приятелька котрогось із приїжджих поетів. Або просто дівчина з місцевих, яка розвідала, що тут можна випити на дурничку шампанського. Вона з’явилась у Роджеровому полі зору й зникла з нього, не полишивши по собі сліду.

Роджер рушив до Дженні. Він бачив її в дальньому кінці залу, де Маріо посилено підпоював її. Бачив також, що Маріо вона припала до вподоби і він ось-ось скористається з нагоди й запросить її прогулятися навколо фортечного муру або прокататись на своєму автомобілі в гори. Дружина Маріо, ставна чорнява жінка, добряче клопоталася коло свого чоловіка, але який чоловік не поласиться на нову страву замість звичного м’яса з картоплею! «Та тільки не я,— подумав Роджер.— Мені ніколи не буде потрібна нова страва». Він відчував до Маріо симпатію, але поспішав, щоб не дати йому вщипнути Дженні. Проте, ступивши кілька кроків, Роджер зупинився, наштовхнувшись на масивний непорушний тулуб Герета.

На Гереті була стара засмальцьована шкіряна куртка. Обличчя його розчервонілося, очі в темних очницях, здавалося, вбирали в себе світло, і воно ніби мерехтіло в двох глибоких, спокійних озерцях. Він був щасливий.

«Герете! — сказав Роджер. Він поклав руку на його широке плече. Воно було тверде, як каміння тутешніх гір.— Уже минула десята».