Джон Уейн - Зима у горах

— Яким народом? Кого ти маєш на увазі — власників автобусів чи поетів?

— Тих і тих. Між ними, по суті, немає істотних відмінностей, бо всі вони самі роблять своє діло. Вони не скеровують чиїхось дій, нікого нікуди не спрямовують, не сидять десь нагорі й не влаштовуються так, щоб люди, які стоять нижче, працювали на них. Вони працюють самі до поту і не бояться забруднити руки.

— Так, але що з цього?

— А те, що вони бачать життя таким, яким воно є насправді. Для них життєва боротьба — це ланцюг сутичок, в яких вони особисто беруть участь і або перемагають, або зазнають поразки. Для діків шарпів та джералдів життя — теж боротьба, але ставлення до неї в них зовсім інше. Вони наче державні мужі, чия країна перебуває в стані війни. Або неначе фельдмаршали, які діють спільно з державними діячами. Вони дотримуються тієї думки, що індивідуальні сутички не мають значення, що важить лише остаточний результат війни й рішення, прийняті за столом мирних переговорів.

— А смерть? — спитала Дженні.— До чого тут смерть?

— До того, що, якби не існувало смерті, якби ця остаточна особиста поразка не чекала на кожного з нас без винятку, можна було б додержуватись і фельдмаршальських поглядів. Але оскільки смерть таки існує, то по-справжньому мудро чинять ті, хто міркує інакше. Ті, хто поділяє погляди не фельдмаршала, а солдата передової лінії. Кожен бій, кожна сутичка в кожному бою, кожна рукопашна десь в окопі — все це окремі епізоди. Особиста перемога для одного обертається особистою поразкою для другого. І їх не цікавить загальна картина. Вони живуть від одного дня до іншого, від однієї сутички з ворогом до іншої. Ось чому вони зараз радіють. Вони не дурні і аж ніяк не вважають, ніби всі неприємності позаду. Вони знають, що боротися їм доведеться все життя і що під кінець кожен з них програє, бо кожного підкосить смерть. І завжди існуватиме цей останній бій, перемогти в якому жодному смертному не дано. Тому, коли тяжку денну битву закінчено і здобуто якусь видиму перемогу, вони радіють, веселяться й п’ють, якщо їм підносять. Та поглянь лише на них, люба, й скажи, хіба вони неправильно линять?

— Так,— відповіла Дженні,— Вони чинять правильно.

Повз них, тримаючи в руці порожню склянку, пройшов Гіто; його лисий череп блищав, як італійський мармур.

«Веселися, Роджере! — вигукнув він.— Ніяких сумних думок, друже, в день святого Давида».

— Хіба в мене сумні думки? — спитав Роджер у Дженні.

— Ні, мій любий розумнику. Просто дуже серйозні.

Досі очі Дженні ховалися за окулярами. Тепер вона зняла їх і поклала в сумочку. Роджер уже навчився розпізнавати цей жест як ознаку того, що внутрішнє напруження і службові клопоти відпускають її і вона не від того, щоб подумати про відпочинок і щастя. Дженні підвела очі й помітила, що Роджер спостерігає за нею.

— Про що ти зараз думаєш? — спитала вона, лагідно кладучи руку на лацкан його піджака.

— Якщо я зізнаюсь, ти даси мені ляпаса.

Вона посміхнулась.

— А що ви збираєтесь робити після того, як банкет закінчиться, містере Фернівел?

Він відповів цілком щиро:

— Я залишусь тут. Каплицю я вже замкнув. Моє заміське життя в Лланкрвісі завершилось. Я спробував був найняти кімнату в готелі, але Райанон сказала мені, що тут навіть вільної ванної немає, щоб переночувати. Готель як не лусне. Доведеться вмоститися в кріслі де-небудь у вестибюлі. Якщо, зрозуміла річ...

— Якщо?

— Якщо одна відома мені особа, яка має в готелі цілий номер, не дасть подрімати на килимку десь у куточку.

— Спробуйте попроситись до мене, коли прийде час,— порадила Дженні,— Я, може, придумаю щось краще за килимок.

І коли час прийшов, Роджер попросився. А ще пізніше, коли вони, обнявшись, уже засинали, він прошепотів їй на вухо:

— А як же діти?

— Що «як же діти»? — мовила вона в подушку.

— Вони вранці прийдуть сюди й побачать нас.

— Так і буде,— відповіла вона, солодко позіхаючи й міцніше пригортаючись до нього.— їм просто доведеться до цього звикати. Від сьогодні вони бачитимуть нас разом щоранку.

Наступного ранку, поснідавши, Роджер з двома валізами в руках вийшов з ліфта готелю «Палас». Вони виїжджали. Дженні ще збирала дитячі речі, а він пішов уперед, щоб припасувати валізи до багажника на дашку малолітражки.

Він вийшов чорним ходом і попрямував до автомобіля, що стояв під навісом з гофрованого заліза. І в цю хвилину йому пригадався перший вечір, проведений тут. Він був тоді нещасний і самотній, дивився крізь двері на подвір’я, де періщив дощ, і запитував себе, чи зможе перебороти нудьгу. І йому здалося, що він знову чує торохтіння моторолера Беверлі, коли він завертав у двір готелю під скісним дощем. Хай помагає бог тій дівчині, бо якби, зрештою, не вона, він ніколи не зустрівся б з Геретом.