Джон Уейн - Зима у горах

«Вечірній рейс буде пізніше,—відповів Герет,—Раніше, як о пів на одинадцяту, не поїдемо. Я оголосив про це в автобусі, коли їхав сюди. І я плачу одному хлопчині аж п’ять шилінгів, щоб він сидів в автобусі й попереджав про

де всіх, хто нагодиться раніше. В такий вечір, як сьогодні, можна трохи й почекати. Пивні ще не зачинилися, а якщо це будуть жінки, які не схочуть іти до пивної, то нехай посидять в автобусі із своїм плетінням — там затишно й тепло».

Як на Герета, це була задовга промова. Видно, він почував себе дуже добре.

«Гаразд,— сказав Роджер і подивився на свій годинник,— зараз половина на одинадцяту, друже».

«Для тебе все вже закінчилося, Роджере»,— лагідно промовив Герет. Він простягнув Роджеру свою велику зашкарублу руку.

Роджер вклав свою руку в його пальці-обценьки.

«Таке лишається на все життя, Герете,— не погодився він.— Ти завжди будеш для мене другом».

Коли Геретова долоня стиснулась, у Роджера від пекучого болю вилетіли з голови всі думки. Здавалося, минуло не менше п’яти хвилин, перш ніж Герет поволі розтиснув пальці, після чого неквапливо кивнув головою й відвернувся. Якийсь час Роджер дивився, як широка, спотворена горбом спина, обтягнута знайомою шкіряною курткою, просувається до дверей. А там, на площі, де гуляє вітер, стоїть і чекає автобус.

Та ось Герет зник з очей, і на цьому для Роджера закінчився чималий шмат життя.

Роджер пішов далі, туди, де стояла Дженні, на яку лився нескінченний потік п’яної балаканини Маріо. Дженні посміхалась, але повільно відсувалась від італійця, наміряючись втекти, і, побачивши Роджера, явно зраділа, хоч і зуміла добре це приховати.

— А, ось де ти, Роджере,— сказала вона.— Маріо розповідає мені про нове життя, що скоро настане в Уельсі.

— Сьогодні ввечері покладено початок,— сяючи, повідомив Маріо. Цього чоловіка неможливо було не любити.— Назад, до Уельсу бардів. До принців з їхніми дворами. Колесо історії крутиться. Медог — це новий Давид з його поеми.

— З цим я згоден,— сказав Роджер. Він узяв Дженні під руку й спритно повів її геть,— Пробачте, Маріо нас. Мені треба дещо сказати Дженні.

Пробираючись серед веселого, гомінливого натовпу, він відвів її трохи вбік.

— Мені треба сказати тобі ось що,— промовив Роджер. По-перше, що я тебе кохаю, По-друге, що тут твій чоловік. Вона швидко озирнулася довкола.

— Де? Мені доведеться говорити з ним?

— Звичайно, ні. Наскільки я розумію, він прийшов сюди зовсім не для цього. Найімовірніше, Доналду Фішеру, який, до речі, теж тут, закортіло потрапити в цей зал, щоб зав’язати два-три знайомства з корисними людьми, але припхатись без запрошення, та ще й самому, не стало духу, от він і приволік з собою Джералда для моральної підтримки.

— Фішер, зрозуміло, не забариться поміняти шкіру,— сказала Дженні.— Він може роками глузувати з таких людей, як Медог, та коли вони врешті здобувають визнання й гроші на додачу, він летить до них, як муха до меду.

— Ще одна сільська метафора.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати, та байдуже, Слухай, ти розмовляв з Джералдом?

— Розмовляв.

— І що він сказав?

— Він розводився на економічні теми. В дусі Діка Шарпа.

Дженні нетерпляче труснула головою.

— Тобто як? Невже він виявився здатним на таке?

— Ось послухай, як було. Дік Шарп потягнув мене поговорити з Джералдом, ще й туманно натякнув, ніби платить йому, або, в усякому разі, не менш поважним діячам, ніж Джералд, за те, що вони постачають його неофіційними відомостями з кабінетів і коридорів Вестмінстеру. Не знаю, правду він каже чи ні, та воно мене й не цікавить, перевіряти не збираюсь. Мені байдуже. Отож підходимо ми до Джералда. «Ану, розтлумачте йому, містере Твайфорд,— каже Дік Шарп,— розтлумачте, що всі ці хлопці сидять зараз на гілляці, яку вже наполовину підпиляно. Вони радіють, що знову дістали автобуси, які через кілька місяців їх знову примусять продати, треба бути дурнем, щоб вкладати в ці автобуси капітал»,— «Все правильно,— відповідає Джералд,— їм каюк, та на інше вони й не заслуговують».

— А що сказав ти?

— Я? — перепитав Роджер.— Я просто сказав йому, що смерть змінює все.

— Ясно,— промовила Дженні.— Принеси мені випити й розтлумач, що саме ти мав на увазі, сказавши так.

Він приніс їй келих білого вина.

— Йому я не зміг цього пояснити, але тобі можу і то досить легко. Розумієш, між людьми типу Джералда й Діка Шарпа з одного боку, і всім цим народом — з другого,— він показав на зал,— лежить прірва.