— Отже, ви пішли на прийом і попросились до нього на роботу? — спитав Роджер.
Доналд Фішер посміхнувся.
— Ну, не так уже напролом. Я не поспішаю. Там було кілька чоловік, немає потреби називати їхні імена, які, на мій погляд, діяли надто настирно й таким чином викликали в Беквокса опір. Але я, природно, натякнув йому на свою зацікавленість.
«Навіщо ти все це мені кажеш, ти, паскудна повзуча стоного?» — подумки дивувався Роджер.
Запала мовчанка, потім Фішер сказав:
— Здається, ви добре знаєте цього хлопця, Медога.
— Так, я його знаю.
Фішер нахилився вперед і з таємничим виглядом, ледь чутним у перестуку вагонних коліс голосом спитав:
— Оте його збіговисько справді вигідне діло?
— Ви маєте на увазі зустріч кельтських поетів?
— Так,— сказав Фішер. Він уїдливо осміхнувся.— Як на мене, то просто зграя знахабнілих націоналістів намірилась добре погріти на цьому руки.
— Я про цю зустріч так не сказав би.
— А як? — не вгавав Фішер.
— О,— Роджер позіхнув.— У мене був важкий день, і я стомився. Якщо вас цікавлять кельтські поети, чому б не спитати в Медога? Він вам усе розповість.
— Спитати в Медога? Гм,— промовив Доналд Фішер,— У тім-то й складність. Розумієте, ми з ним не завжди знаходимо спільну мову.
— Ви, мабуть, ставились до нього зверхньо, га?
— Я не дуже вірю в його ідеї. Ви це маєте на увазі?
— Ні, я маю на увазі інше. По-моєму, для вас він — кумедний нікчемний валлієць у синьому костюмі, і знаєте ви про нього лише те, що він пописує вірші мовою, якої в редакції журналу «Нью стейтсмен» ніхто не розуміє, і через те Твайфорд із своєю компанією зневажає його й подібних до нього. І цього вам цілком досить.
— А ви, бачу, його палкий прибічник,— мовив Доналд Фішер. Ставши в захисну позицію, він почав розтягувати слова ще нестерпніше, вимовляючи при цьому голосні звуки з іще сильнішим південно-східним лондонським акцентом.
— Ет, облиште,— сказав Роджер.— Почнемо хоч би з того, що вам ніколи не хотілося приїздити в Уельс, ви опинилися тут тільки тому, що в іншому місці не могли знайти
роботи, і з самого початку вам байдуже було, що тут відбувається. Та мені на це начхати, але будьте, бога ради, послідовні. Якщо ви досі не цікавилися місцевими проблемами, то не цікавтеся й надалі.
— Але ж справа в тому,— сказав Доналд Фішер, і його очиці метушливо забігали, іноді затримуючись на Роджеровому обличчі,— ...справа в тому, що я сказав Беквоксу.
— Ну звичайно ж! — перебив його Роджер. Він мало не розреготався.— Ви відрекомендувалися Беквоксу як фахівець із сучасної кельтської культури, і тепер він хоче, щоб ви написали про неї статтю чи щось подібне,— ви пропали, якщо не позичите розуму в Медога.
— Ну, не зовсім так,—заперечив Доналд Фішер.—Але, правду кажучи, від розмови з Медогом я не відмовився б. Просто щоб з’ясувати, чи реальна та справа, якою він зараз займається.
— Навіщо вам це знати? Могли б і не напускати туману.
— А я й не напускаю,— як йому здавалося, з гідністю відповів Доналд Фішер.— Беквокс друкує в «Пейлфейсі» серію статей своїх кореспондентів з різних місць. Повідомлення про літературне й театральне життя в усіх кінцях країни. Кілька тем він запропонував і на тому прийомі. Природно, мені хотілося б написати про культурні події в місті, яке я знаю як свої п’ять пальців.
«Чи як п’ять задів, що їх ти лижеш»,— подумав Роджер. Уголос він сказав:
— Отже, коли цей Беквокс почув, що ви з Північного Уельсу, і попросив вас написати статтю, ви одразу зметикували, що це шпарина, в яку можна пролізти, пообіцяли статтю надіслати, і тепер вам конче треба поговорити з Медогом.
— Я вже сказав вам, що розмова з ним могла б мені допомогти. Зрештою, реклама йому не завадить, він буде радий, якщо я напишу про нього в «Пейлфейсі».
— Не розумію, з чого йому радіти. Якщо Медогу потрібна буде реклама, її зроблять для нього люди, набагато кваліфікованіші, ніж ви. І ще одне. Тепер,, коли він сам може протегувати іншим, з якої речі він робитиме послуги тим, хто знущався з нього всі ці роки?
— Кажуть, хто старе пом’яне, той лиха не мине.
— Згоден. У тому розумінні, що він, здибавши вас випадково, може стриматись і не затопити вам у пику. Але мені незрозуміло, чому він повинен стати вашим благодійником.
Фішер спохмурнів.
— Гаразд. Якщо він схоче ворогувати, будемо ворогувати. Я маю можливість неабияк йому нашкодити.
— Ні, ви такої можливості не маєте. Ви можете, звичайно, надіслати до лондонських газет кілька брехливих дописів, щоб принизити Медога і кельтських поетів. Але на цей гачок тепер ніхто не впіймається. Скоріше навпаки, набагато більше стало тих, хто ладен надто вірити в необхідність таких починань. Людей, подібних до Медога, не помічали роками, а нині всі, кому не байдужі культурні цінності, прагнуть підтримати їх. Тепер черга Медога одержувати великі субсидії й пожертвування від різних урядів і фондів. І діставати вигідні пропозиції від найвпливовіших осіб. Видавництво Брендінгайронського університету, певно, вже включило в свої плани видання повних зібрань творів кожного з цих кельтських поетів разом з факсиміле всіх їхніх чернеток і записників, починаючи від часів, коли ці поети тільки взялися за перо, і виділило на це не один мільйон доларів. Ви ще побачите: Медогів кошик для паперів коштуватиме дорожче, ніж усі хитромудрі огляди, які ви встигнете написати за своє життя.
Читать дальше