Джон Уейн - Зима у горах

— Хай буде так,— промовив Медог,— Перетягніть сердешну завтра ж до готелю «Палас», і нехай післязавтра береться до роботи.

Роджер подався на стоянку, де залишив маленький автомобіль Дженні. Піднімаючись назад у гори, він увесь час натискав на газ і вів машину то на другій, то на третій швидкості. Його трохи заносило на поворотах, а він співав, звертаючись до темряви за склом, валлійську пісню.

Дженні все ще лежала на тахті вдягнена, наче й не поворухнулася, поки Роджер був відсутній. Він розбудив її й, ледве стримуючи бурхливу радість, розповів про пропозицію Медога. Але розвіяти її розпач йому не вдалося, принаймні поки що, бо вона слухала його так, неначе все, що він казав, її не обходило. На щастя, Роджер досить добре знав жінок’ щоб доводити своє навпростець, тому, розповівши їй новину, він постарався розрадити й заспокоїти її, умовив трохи попоїсти, посидіти коло грубки, потім роздягтися й лягти спати. Сам він теж ліг, не збираючись чіпати її, але вона одразу ж, запалюючи його, спрагло, з мовчазною пожадливістю пригорнулась до нього. Він аж розгубився, не знаючи, як витлумачити цей чуттєвий вибух: чи то вона прощалася з ним і вимагала його чоловічої уваги, чи то в неї почала оживати надія на краще майбутнє, і їй потрібне було підтвердження, що вони необхідні одне одному й мають одне на одного права.

Потім вони довго лежали й розмовляли.

— Але ж це дурниця. Який стосунок я до всього цього маю?

— Це дасть тобі можливість оговтатися. Ти переберешся звідси й забереш до себе дітей.

— У готель?

— Дітям подобається жити в готелі, коли вони знають, що це не назавжди.

— Але що я робитиму з ними цілий день?

— Вони ходитимуть до школи.

— Нам там буде тісно. Ми сидітимемо одне в одного на голові.

— У тебе буде кілька кімнат.

— Я не впораюсь із такою силою кельтських поетів.

— Медог упорається. У тебе буде суто канцелярська робота, і ти одержуватимеш достатньо, щоб не залежати від Джералда.

— І від тебе,— замислено додала вона.

— І від мене, якщо ти цього хочеш.

— О Роджере, тільки бог відає, чого я хочу.

— А бог почав з того, що послав тобі таку можливість. Я скажу Медогу, що ти негайно стаєш до роботи.

— Не знаю як і бути. Мабуть, треба спробувати. Але спочатку я повинна забрати Мері й Робіна. Нещасні, безпритульні малята.

— Вони не безпритульні. У них є де мешкати, в готелі «Палас».

Тільки-но Дженні з Мері й Робіном оселились у готелі «Палас», ритм життя Роджера змінився. Воно зробилось менш напруженим і одноманітним. Відпала потреба віддавати всі сили впертому холодному опору проти Діка Шарпа, капличка в горах перестала бути йому єдиним самотнім притулком. Він, як і раніше, їздив з Геретом на автобусі і майже не пропускав рейсів, проте між ними виникла мовчазна домовленість, що їхнє співробітництво наближається до кінця. З автобусною аферою Діка Шарпа було, очевидно, покінчено, але їм хотілося, щоб він відкрито визнав це, подав якийсь незаперечний доказ, що припинив боротьбу. Коли це станеться, Роджер вважатиме, що він у відставці. А оскільки Дженні мала працювати в Медога до першого березня то найпростіше було лишити доти все так, як є.

Проте, звичайно, певні зміни відбулися. Роджер набагато менше часу проводив у каплиці. Він навідувався туди між рейсами підкинути в грубку палива, ночував там. Одного разу він спробував був натякнути, що міг би переїхати до Дженні в готель «Палас», щоб жити з нею відкрито, не ховаючись, але вона заборонила робити це. Де завдасть надто великих переживань дітям і суперечитиме історії, яку вона для них вигадала. Вклавши дітей спати, Дженні частенько просила доброзичливу покоївку прислухатись, чи вони не прокинулись, а сама їхала на машині на дві-три години в гори до Роджера в його монастир. Він мав задовольнятися цим; крім того, вони бачились по кілька разів щодня. Роджер завжди обідав з Дженні в готелі і разом з нею вечеряв після семигодинного рейсу. На той час вона вже вкладала дітей в ліжка, і в ці години — від сьомої з чвертю до десятої — вони з Роджером довше могли побути вдвох і поговорити без перешкод. Потім, якщо Мері й Робін спали й Дженні не почувалась надто втомленою, вона сідала в свою малолітражку, їхала слідом за жовтим автобусом до Лланкрвіса і залишалась у Роджера до півночі. І о було безладне життя, але воно тішило їх. Вони розуміли, що це тільки прелюдія до іншого, влаштованішого спільного життя, і було в цій прелюдії багато імпровізацій, які давали їм безмежну радість після довгих років одноманітного існування.