Джон Уейн - Зима у горах

Я знаю, мамо, про що ви тут говорите,— спокійно мовила вона.

— Он як! — сказала Дженні.

— Так, знаю,— вела далі Мері.— Ти хочеш, щоб Роджер був нашим новим татусем. Але татусь розумний, і він заробляв багато грошей, тому ми могли жити в гарному будинку.— Вона обернулась до Роджера.— А ви ж не заробляєте багато грошей, правда?

— Але міг би заробляти,— сказав Роджер.

— Ви ж працюєте на автобусі. Розумні люди на такій роботі не працюють. Мій татусь ніколи не працював би на автобусі.

— Ні, він не працював би.

— А ви працюєте і не живете в гарному будинку. Я бачила, де ви живете, мені у вас подобається, але родина там жити не може.

— Справді, останнім часом я працюю на автобусі,—сказав Роджер.— Але я вмію робити не тільки це.— Він посадив Мері, яка не опиралась, собі на коліна.— Я знаю, як заробити багато грошей, і в мене буде гарний будинок, щоб ти в ньому жила. Якщо я так зроблю, ти захочеш жити зі мною?

— Захочу,— відповіла Мері,— якщо ви так зробите.

— Зроблю. Ось почекай трохи й побачиш.

— А як же татусь? — спитала Дженні, хлюпнувши собі в склянку джину.

— Я про це також думала,— сказала Мері.— Він зможе приїжджати до нас у неділю. Я найбільше люблю його по неділях. Тоді він надягає свою гарну хутряну шапку, і ми ходимо гуляти.

Вона неквапом, спокійно сповзла з Роджерових колін.

— Піду гляну, як там Робін,— сказала вона,— Він пускає свого пластмасового човника.— І повернулася до ванної.

Роджер з іншого кінця спальні подивився на Дженні. Дженні сьорбнула джину, потім голосно шморгнула носом, і Роджер зрозумів, що вона плаче.

— Не плач, люба,— сказав він, підходячи до неї.— Ось бачиш, є добрі ознаки.

— Так,— сказала вона, сховавши обличчя в нього на грудях,—• тому я і плачу. Здається, ми зможемо все владнати, Роджере, здається, зможемо.

— І тоді...

— Тоді я вмру від щастя,— сказала вона,— щоб зразу ж народитися знову й жити, поки світу.

Січень минув, настав лютий з його сльотою. Море тьмяно виблискувало, немов свинцева фольга, по мурах замку скочувались гамірливі струмочки, і їхнє дзюркотіння віщувало близьку весну. Негода ще не припинила своїх ворожих дій, але новий рік впевнено розпростовував плечі. А Роджерове серце було немов горщик крокусів на залитому сонцем підвіконні.

Проте в повітрі все ще висіла тривога. Джералд Твайфорд не з’являвся більше ні біля шкільної брами, ні десь-інде, але його лиховісний дух постійно витав над подружжям у готелі.

І одного ранку Дженні подалась у Нантвіч, де після сцени, якої вона так довго й панічно боялась, обговорила ситуацію з батьками. Повернулася вона вже за північ, і Роджеру, який чекав її в номері, довелось укладати її в ліжко, бо вона була вкрай виснажена й у стані, близькому до нервового розладу. На щастя, була п’ятниця, тому наступного дня Дженні мала можливість полежати. За суботу і неділю вона трохи отямилась і підбадьорилась. Роджер намагався ні про. що її не питати, і вона нічого не розповіла йому про випробування в Нантвічі, сказала тільки, що воно виявилось ще тяжчим, ніж вона із страхом собі уявляла.

— Але тепер усе вже позаду,— додала вона.— Вони дещо таки зрозуміли.

— А вони не хочуть зі мною познайомитися? — спитав Роджер, внутрішньо напружуючись.

— Свого часу,— відповіла Дженні.— Встигнеш, коли ми одружимося.

На тому розмова й закінчилась. А день святого Давида тим часом наближався, кидаючи на все свій відблиск. Медог безліч разів на день вибігав готельними сходами нагору з різними невідкладними дорученнями, і Дженні з головою, поринула в рятівну метушню, що з новою силою знялася напередодні зустрічі.

— Врешті,— сказала вона Роджеру,— кельтські поети — це й справді суттєво. Якби не вони, ми не були б зараз, разом.

Роджер відгукнувся на зустріч поетів тим, що вигадав собі жартівливу візитну картку:

Містер Роджер Фернівел,

Незалежний провидець, вул. Зеленого горошку, 9, харчевня Лланкрвіс.

Але загальне збудження передалося і йому, він відчував його в своїх жилах. Цьогорічний день святого Давида мав, безперечно, стати пам’ятним у їхньому житті. Так він приблизно й сказав одного вечора Райанон, яка сиділа за своєю конторкою, знічев’я фарбувала нігті й була не від того, щоб потеревенити.

— О, цей день таки запам’ятається,— сказала вона.— Ви не знаєте й половини того, що буде.

— Це чому ж я не знаю? — спитав він.

— Не тільки Медог має плани на цей день,— відповіла вона.— В Діка Шарпа вони також є.