Джон Уейн - Зима у горах

— Зараз я говоритиму,— сказав він,— довго й безугавно.

— Сподіваюсь, про себе самого,— відповіла вона, дивлячись крізь окуляри в темній оправі вперед, на шосе, що лягало під колеса машини.

— Так, про себе й про те, що відбулося, відколи я приїхав сюди минулої осені. Моє життя переплелося з життям людей, які за звичайних обставин залишились би мені далекими. Все, що я тут спізнав, виявилось навдивовижу повчальним, а іноді було й трохи болісне. З головними персонажами ви зустрінетесь у найближчі кілька днів, а з деякими — за кілька годин, тож я й розповім вам зараз, хто вони такі.

Роджер розповідав, а вона слухала. Він відчував безмежну полегкість і задоволення. В словах і фразах було стільки цілющої сили, вони так допомагали перевірити власні вчинки! Роджер захопився, йому було радісно, і в його устах те, що він говорив, перетворювалося на справжню повість, якій він надавав чіткої форми, виводячи один по одному головних героїв, детально змальовуючи їх і змушуючи жити. Розповідаючи, він ніби роздвоювався, і другий Роджер, стоячи поряд з першим, оцінював дії останнього. Слова дивним чином віддаляли недавні події, від чого ті набирали зручної для роздумів і розмірковувань форми. Яким суворим і грубим повинно видаватись тваринам їх позбавлене мови існування — адже життєвий досвід вони мусять засвоювати негайно, в міру його надходження.

Роджер говорив, поки не пояснив, як йому здавалось, геть усе. Коли він замовк, Дженні вже вела автомобіль по мосту перед в’їздом до Лланголена, і він, підводячи під своєю розповіддю риску, сказав:

— Нам час помінятись. Я знаю тут непогану пивну. Вип’ємо віскі, і далі за кермо сяду я.

Після невеликої зупинки й чарки віскі, що теплом розлилося по тілу, Роджер відчув себе спокійніше й впевненіше. Його руки зручно лежали на кермі, маленький автомобіль радів легкому вантажу, а дорога була знайома й майже безлюдна цього холодного, сльотавого вечора. Тепер його й Дженні поєднано життєвою ситуацією, вона для них така ж спільна, як металева коробка автомобіля. Темрява навколо, гострі промені фар, що мчали попереду, обмацуючи дорогу, гаряче повітря, що струмувало звідкись, огортаючи кісточки ніг, свідомість того, що частину проблем на якийсь час відкладено, тоді як інші буде сміливо розв’язано,— все це сприяло рівному, піднесеному настроєві Роджера, викликало в нього почуття власної значущості, впевненості в тому, що вони роблять вкрай необхідне й важливе.

Як не дивно, характер його взаємин з Дженні, їх подальший розвиток і поглиблення, проблема майбутнього цих взаємин чи просто відсутність такого майбутнього не дуже хвилювали зараз думки Роджера. Досить було й того, що останні кілька годин вони вкупі й діють разом.

— Нам треба заскочити до Герета,— сказав він,— І ми зробимо це зараз, а потім уже поїдемо до мене.

— Гаразд,— охоче погодилась Дженні.

Роджер вів машину і неабияк втішався власного вправністю й почуттям цілеспрямованості, пролітаючи повороти, перемикаючи швидкості й гальмуючи з точністю бездоганно вивіреного автомата. Він міг усе, зараз він був Король Роджер. І тільки одного разу, коли червоне око світлофора зупинило їх на безлюдному перехресті якогось невідомого містечка, його завзяття на мить пригасло: вдивляючись у блідий напівморок тьмяно освітленої вулиці, він раптом відчув, що дійшов такої межі втоми, коли вона вже й не сприймається як утома, що його стан ейфорії тримається на неймовірному напруженні, в якому він безперервно перебуває з самісінького ранку, а десь усередині ще кубляться і страх, і розпач, і ті двоє — мовчазні, схожі на пацюків, молодики, і занесений для удару гайковий ключ. Квадратні кулачиська Йорверта, схожі на цеглини,— ось що порятувало його в скруті, але напруження не минулося, і зараз він готовий був зламатися. Га ось червоне світло змінилося жовтим, потім зеленим, і Роджер рвонув машину з місця. Його руки без зусиль лежали на кермі, Дженні сиділа поряд, він ще може вести машину, а коли так, то й поведе.

За п’ять миль від Карвеная він звернув з траси на вузьку дорогу, що кривуляла через темні гори. Це трохи скорочувало шлях і додавало йому поваги у власних очах: адже він знає околиці міста краще, ніж Дженні.

Цією дорогою вони спустилися просто в Лланкрвіс.

— Тепер ми поїдемо до Герета? — спитала Дженні.

— Спочатку заскочимо до каплиці,— відповів Роджер,— треба глянути, чи не погасло в грубці.— Він хотів сказати «додому», але слово «каплиця» якось легше трапило на язик. Це ще не дім у повному розумінні — день чи два тому, була домівкою, але тепер це слово набувало іншого, глибшого змісту, бо ж каплиця мала стати домівкою для них обох.