Джон Уейн - Зима у горах

— а тому, що я не можу. Спочатку мені треба оговтатись, набратися хоробрості, щоб спокійно сказати їм, що я йду від Джералда. А таке повідомлення неминуче завершиться допитом з тортурами, а я цього просто не витримаю.

— Розумію. Я дурний, що запропонував таке. Не можна подолати всі перепони одним махом.

— Ви мене зрозуміли, правда ж?

— Так, люба.

— А зараз я змушена буду безсоромно брехати,— сказала вона.— Я вмерла б, якби ви мене слухали. Та й довелося б пояснювати, ного ви зі мною.

— То було б досить легко.

— Так, і це було б іще однією брехнею. А я хочу брехати якнайменше.

— Авжеж, у таких справах непогано бути ощадливим,— Він переключив швидкість, бо дорога бралася на невеличкий пагорб.

— Я боялася сказати вам про це,— озвалася Дженні.— /і знаю, що треба було попередити вас, перш ніж ми вирушимо, але боялася, що ви взагалі відмовитеся їхати зі мною, коли я вам скажу, що не хочу запрошувати вас у дім. А ви були мені так потрібні, я не могла знести...

— О Дженні,— сказав він і обхопив рукою її тремтячі плечі.—Я тут і завжди буду з вами, якщо ви цього захочете.

— Мамусі холодно? — спитала Мері з заднього сидіння.

— Так,— відповів Роджер.— їй холодно, і я її грію.

— Герцогині теж холодно.

— А герцогиню грій ти сама.

— І мені холодно,— заскиглила Мері.

— Мамо, я хочу до тебе на коліна,— сказав Робін, рішуче протискуючись між передніми сидіннями.

Роджер з’їхав на узбіччя й зупинився, чекаючи, поки порозсаджуються його пасажири. Зрештою було вирішено, що вони проїдуть ще трохи, посадивши обох дітей Дженні на коліна, потім дорослі поміняються місцями: Дженні поведе машину, а діти повернуться на заднє сидіння.

Далі їхали спокійно, без будь-яких пригод, і десь опівдні в’їхали до Нантвіча.

— Висадіть мене де-небудь,— сказав Роджер.

— Але, Роджере... Що ж ви робитимете?

— Ви тільки скажіть, о котрій годині й на якому розі мені бути, і займайтеся своїми справами. А я багато чого можу робити. Пройдуся містом, познайомлюся з ним. Я люблю ці маленькі чешірські містечка, вони мені завжди подобались.

Вони домовились про зручне для Роджера місце, де він їх залишить і де вона потім його підбере о шостій годині. Потім Дженні зупинила машину, і Роджер вийшов.

— Нехай щастить,— сказав він.

О господи,— зітхнула вона.— Як воно все неприємно.

— І жодного просвітку? — спитав він, нахилившись до неї, бо ще не зачинив дверцята.

Єдиний просвіток — це ви,— відповіла вона.— Я вже починаю вірити вам. Але не хочу надто поспішати.

Роджер кивнув головою, показуючи, що він усе розуміє. Потім випростався й на прощання поплескав по даху машини, коли вона рушила з місця. І залишився сам-один. Сипав густий мокрий сніг. Треба було де-небудь сховатись. Подивившись навколо, він побачив на протилежному розі велику, повнісіньку людей і яскраво освітлену пивну і раптом зрозумів, що найпотрібніше йому зараз — випити.

Цікавою була прогулянка по місту? — спитала Дженні.

— Я сидів у пивній, поки мене не витурили. Після цього в мене залишилось ще три години. На той час уже перестало хурделити, і я поблукав вулицями, дихаючи на повні груди, поки алкоголь трохи видихався.

— Схоже, що ви гарно провели день.

— Дуже гарно. А ви?

— О, і я впоралась.

Вони їхали в темряві по головному шосе. Вмостившись поряд з Дженні, яка сиділа за кермом, Роджер, зручно поклавши ногу на ногу і пристебнувшись ременем безпеки, дивився на шосе, що стелилося під колеса, й майже фізично відчував, як могутня сила обставин спрямовує плин його думок в нове річище. Дорогою до Нантвіча, коли безперервно торохтіли діти й на даху машини лежав їхній багаж, а сам він наближався до батьківської домівки Дженні, здавалося природним, що він думає передусім про її долю. Але тепер, коли вони вже поверталися дорогою до Карвеная, його свідомість починала настроюватись на приймання сигналів, що стали звичними для нього протягом останніх трьох місяців. Для нього було природним думати й говорити про Герета, Діка Шарпа, місіс Опору Джонс, про Айво й Гіто. Та поки що все те лишалося невідомим для Дженні. Проте інший бік його життя був уже для неї відкритий. Вона, скажімо, знала Медога і, проживши в цих місцях не один рік, навчилась інстинктивно розуміти звичаї і людей, серед яких він блукав минулої осені, як дитина із зав’язаними очима. Вона, до речі, відразу розгадала б Райанон. А то й Маріо. І місіс Кледвін Джонс. І тих обох жінок, які відмовилися дати свої свідчення.