Джон Уейн - Зима у горах

— Гаразд, до Нантвіча дорога неблизька,— мовив він.— тож краще не гаятись. Але спочатку вип’ємо по чашечці чогось гарячого.

Він заметушився, приготував каву. У Дженні в машині була пляшка молока, Роджер підігрів його для дітей і простежив, щоб усі щось та проковтнули,— справжній глава родини. Ще трохи поговорив з дітьми, похвалив Робіна за домальовану картинку (це був літак), яку на ескізі ніс хлопчик, і ось уже всі вони були майже готові рушати.

— Ідіть сюди, любі, надягайте пальта.

— Не зайве показати їм, де тут у нас можна пі-пі. Хай збігають перед дорогою.

— Так-так. О, як цікаво. Тут, очевидно, була ризниця.

— Тобі треба, Мері?

І таке інше, і таке інше.

Перш ніж залишити каплицю, Роджер особливо старанно напхав грубку вугіллям. Вона повинна стояти на сторожі його притулку, зберігати життя й тепло протягом тих довгих холодних годин, поки їх тут не буде. Тому що... Тому що... Тому що сьогодні ввечері він привезе сюди Дженні. Мозок його усвідомлював цю обставину, але серцем він ще не відчував нічого. Що ж, всьому свій час. Принаймні спочатку його функції матимуть обмежений характер. Перша допомога, перев’язування ран. А зараз найголовніше доставити цих двох принишклих, розкуйовджених дітей до гостинного і звичайного для них притулку.

— А вам хочеться їхати до матусиних... до дідуся і бабусі?

— Так,—рішуче відповіла Мері.— Там нас смачно годують. І ще ми ходимо дивитись на поїзди.

— Ти так це кажеш, ніби я морю вас голодом,— з невдоволенням зауважила Дженні.

— Бабуся дає нам смажену картоплю завжди, коли ми просимо.

— У бабусі досить часу, щоб смажити картоплю.

— А дідусь зробив іграшковий поїзд,— сказав Робін. Отакий великий,— широко розвів він руки. І ще там є ставок зразу за будинком, де плавають качки. А шиї в них різного кольору.

— Він хоче сказати, що колір у них міниться, пояснила Мері.

— Коли вони нахиляють шиї, колір у них стає інший. А ще вони стають у воді, а хвостики стирчать угору.

— То ходімо,— сказала Дженні, застібаючи Робіну пальто.

Надворі їх чекав синій міні-автомобіль. Чемодани було припасовано до багажника на кузові.

— Для дітей завжди мусиш брати стільки різних речей. Ну ніби їдеш на рік до Китаю.

— Мамусю, а ти хотіла б поїхати до Китаю? — спитала Мері.

— Хотіла б.

— Як ви дивитеся на те, щоб першу половину дороги машину вів я, а другу — ви? — спитав Роджер. Таким чином, ви заступите мене тоді, коли ми будемо там, де ви краще знаєте дорогу.

— Чудово.— Вона простягнула йому ключі.

Всі залізли в машину. Діти міцно притискали до себе іграшку й книжку.

— Можна до тебе на коліна, мамусю?

— Ні. Може, згодом. Не треба зразу лізти на руки,

Роджер увімкнув слухняний маленький двигун і вивів схожий на сірникову коробку автомобіль на дорогу.

— Вперед, на Нантвіч! — сказав він.

Дженні мовчала, зібгавшись на своєму місці. Понад годину з гаком Роджер впевнено вів автомобіль, не зачіпаючи її. Потім вирішив, що, мабуть, краще буде перебити плин її думок, обережно порушити її мовчання.

— Чим займається ваш батько?

— Він на пенсії.

— А ким він працював?

Землеміром,— коротко відповіла Дженні.

Цей напрямок розмови було, очевидно, вичерпано. Роджер скоса поглянув на Дженні. її обличчя було похмуре, зосереджене, стурбоване.

— Щось негаразд? Цебто крім того, що взагалі геть усе негаразд?

Вона злегка посміхнулась.

— Сказала б, Роджере, що негаразд геть усе. Зовсім ні. Тільки-но я виберусь із липкої трясовини, в якій загрузла, ви побачите, що я вмію бути вдячною.

— Та не турбуйтесь про це,— відповів він,— Ви не можете відразу ж виплисти на поверхню після такої катастрофи, навіть якщо по суті це не катастрофа, а приховане благо.

— А я не перестаю чекати такого блага,— вперто відказала вона,— яке не було б прихованим.

— О, таке іноді трапляється,— зауважив він як тільки міг безтурботно.

Якийсь час вони мовчали, потім Дженні через силу заговорила знову:

Роджере, є одна обставина, яка особливо непокоїть мене. Це стосується вас.

— Що ж, послухаємо,— сказав він, майстерно і не зменшуючи швидкості ведучи машину довгим крутим поворотом.

— Я не хочу брати вас із собою до моїх батьків.

— То й не беріть,— відповів він.

— Розумієте, мені треба бути веселою. А це означає, що доведеться прикидатись. Набрехати батькам сім мішків гречаної вовни, пояснюючи, чому мені необхідно підкинути їм дітей.

— А чому б вам не сказати батькам відверто про все?