Джон Уейн - Зима у горах

Отже? сказав він, пересідаючи на край тахти, ближче до її крісла.

— Отже — що?

Ви кудись їдете. Я чую мову про пакування й дорогу. Ідете відпочивати?

— Можна назвати це й так.— Її голос був якийсь безбарвний, майже похмурий. І Роджер аж тепер помітив, що вона бліда, що під очима в неї темні кола.

А ви як би це назвали? — спитав він.

— О, я таки назвала б це відпочинком. Адже поразка також є одним з видів відпочинку, хіба ні? Остаточна поразка. А після неї нескінченний відпочинок. Якщо тільки людина його витримає.

— У чому ж, скажіть, ви зазнали поразки?

Вона відвела очі.

— А ви хіба не здогадуєтесь?

— Звичайно, здогадуюсь. У шлюбі.

Вона ствердно кивнула головою.

Я тікаю від цього шлюбу. І ніколи не повернусь.

— І добре робите.

Вона, швидко повернула голову, глянула на Роджера, і в її очах промайнуло щось схоже на гнів.

Вам легко говорити. Вам не треба розв’язувати таких проблем.

Помиляєтесь. Вам слід було б сказати, що я не можу їх розв’язувати. Адже ви знаєте, що я охоче розділив би з вами все.

Вона трохи помовчала, а потім спитала:

— Це правда?

— Ви ж одержали мого листа?

Вона знову кивнула:

— Мабуть, тому я і приїхала сюди.

— От бачите.

— Але я подумала,— сказала Дженні, старанно добираючи слова,— що, можливо, ви писали просто під настрій. Під той настрій, що часом виникає о третій годині ночі.

— Щодо моїх почуттів до вас, то вони однакові і о третій годині ночі, і о третій дня.

— Тоді гаразд, Роджере Фернівел,— сказала вона, цього разу зловлю вас на слові.

— Оце «цього разу» несправедливо. Я завжди відповідаю за те, що кажу.

— Але не завжди так швидко, як буде зараз,— сказала вона,— і так ґрунтовно.

— Ви в цьому впевнені! — На мить ніби навіч Роджер побачив безлюдний поворот гірської дороги, два лютих обличчя, занесений для удару гайковий ключ.

— Ні, я, звичайно, не впевнена. Адже крім того, що ви мені про себе розповіли, я нічого про вас не знаю. Але життя загнало мене в тісний кут, і я збираюсь нав’язатися вам.

— Я до ваших послуг,— сказав він.

— Я більше не можу залишатись з Джералдом і хвилини. Зараз не час вдаватись у подробиці, і, можливо, я ніколи не буду про них говорити. Але я знаю одне: я ніби зазирнула в страшну прірву. Вчора він привів на вечерю цього негідника Доналда Фішера і після кількох годин нудоти й моральних тортур, коли Фішер пішов додому, ми почали сваритись, потім помирились, потім знову сварились, і зрештою я мусила визнати, що наші стосунки залагодити вже неможливо, бо я ненавиджу його і ненавиджу життя, в яке він мене втягнув. О, я висловилась неточно. Я ненавиджу не так Джералда, як його ставлення до мене.

— Так воно звичайно й буває,— зауважив Роджер,— наскільки я встиг переконатися.

— І мені страшно. Я це зробила, і тепер мені страшно. Після сніданку Джералд пішов, не сказавши й слова, а я зразу ж, щоб не дати собі часу передумати, сказала дітям, що поїдемо до дідуся й бабусі і що вони побудуть там кілька днів. Я подзвонила мамі, і вона сказала: атож, привозь їх. Мабуть, з мого голосу вона здогадалася, що я в жахливому стані, хоч я їй нічого й не говорила. Сказала тільки, що нам необхідно ненадовго підкинути їй малих, що так склались обставини. Я намагалась, щоб мої слова звучали так, ніби Джералда раптом запросили на якусь конференцію на Багамських островах, чи щось подібне, і він хоче взяти мене з собою. Але вигадати якусь небилицю я просто не могла.

Язик не повертався. Хай би там що, а я зразу ж спакувала дитячі речі і от везу малих до діда й баби,

— А ви самі?

А я переїду до вас,— сказала вона.

Серце Роджера шалено закалатало, аж він відчув його поштовхи в ушкоджених ребрах. На мить йому здалося, що він ось-ось задихнеться. Та за мить він знову набрав у легені повітря й сказав:

— Ласкаво прошу.

— Я переберуся до вас на тиждень,— промовила вона сухим, рівним голосом, в якому він вчував її страх і тривогу-' Джералд не знатиме, де я. Тижня нам повинно вистачити, щоб перевірити, чи зможемо ми жити в злагоді. Зрештою, тиждень — це весь час, який я можу цьому приділити.

Можна почати й з тижня,— погодився Роджер. Він рвучко підвівся з тахти,— А де живуть ваші батьки?

— Поблизу Нантвіча.

іуди й назад цілий день їзди. Вам доведеться скрутно, якщо погода зіпсується. До того ж ви стомлені. Краще я поїду з вами, й ми вестимемо машину по черзі.

— Але ж...

— Не починайте з суперечок.

Вона посміхнулась. І зразу з її обличчя зникла апатія, а в посмішці прозирнула вдячність з ледь помітною домішкою безпорадності. Він кохав її, кохав за все, чим вона була, а найбільше за її душевну вразливість і беззахисність.