Джон Уейн - Зима у горах

Люди до цих звикли. Мій батько сам бачив, як один такий літак-снаряд влучив прямісінько в чергу за рибою. Хвилину тому люди стояли там із сітками й паперовими пакетами, а наступної миті від них лишилося мокро місце. Батько ж прийшов додому й сів пити чай. В ті дні їжею не легковажили.

Так от, тієї п’ятниці о четвертій райку лиха доля спіткала й нас. Мої батьки спали в своєму подружньому ліжку, а ми з Джеффрі — в нашій кімнаті поряд з їхньою. Джеффрі дали відпустку. Йому тоді виповнився двадцять один рік, він навчався на якихось офіцерських курсах, ось-ось мав закінчити їх і одержати офіцерське звання. Напередодні всі ми лягли пізно: у пас було невеличке сімейне свято. Ні мати, ні батько не мали аніякісіньких військових амбіцій, і обом їм було начхати, пройде Джеффрі війну як офіцер чи як рядовий, аби тільки лишився живий, але оскільки його відібрали як офіцерський матеріал, вони раділи, що йому поталанило і його не повернули в рядові як невдаху. Вони ночували зрозумілу батьківську гордість за своїх синів. Але саме вони й не дожили до наступного ранку. Коли рятувальна команда о першій годині ночі в суботу нарешті витягла нас з-під руїн будинку, і батько, й мати були вже мертві. Зі мною обійшлося, хоч і довелося досить довго пролежати в лікарні, а Джеффрі... Ну, а Джеффрі був Джеффрі. Новий Джеффрі, той, який вив по-вовчому, прощаючись з життям молодого, моторного, чепурного офіцера, з найвищим коефіцієнтом розумового розвитку і вступаючи в своє особливе нове життя.

Це був нещасний випадок, розумієте? Не існувало ніяких причин на те, щоб сволоки й цегла впали саме так, що я залишився майже цілий, а Джеффрі попав у таку жорстоку пастку, з якої вийшов невиліковно хворим. Ні наші вдачі, ні наші вчинки не вели нас до того, щоб одному дісталась щаслива доля, а іншому — лиха. Та за воєнних часів — значно частіше, ніж за мирних,— буває так, що одна людина лишається жива, а та, що стояла поряд з нею,— гине. І якби то була швидка, чистенька смерть, я розмірковував би про неї не більше ніж треба. Я пристойно поховав би Джеффрі так само, як за допомогою якихось дратівливих родичів з Полнерро поховав своїх батьків, та й край. Він став би ім’ям на пам’ятнику жертвам війни — ім’ям людини, яка колись була моїм братом. Але ті дев’ятнадцять годин змінили геть усе.

Майже весь той час, до того, як втратив тяму, я дослухався до Джеффрі і розумів, як він мучиться. Поки все те відбувалось, я ніяк не міг позбутися думки, що він страждає замість мене. О, я розумію, в цих словах немає логіки. То був звичайнісінький нещасний випадок. Якби я спав там, де Джеффрі, мене спіткало б те саме, що й його. А я таки іноді спав у ліжку Джеффрі, коли його не бувало вдома. Те ліжко стояло біля вікна й подобалося мені більше. Але право вибору мав він, як старший, і обрав він саме те місце. Отак і сталося з ним нещастя. Година за годиною я слухав його й питав себе, чи -зустрінемось ми з ним у майбутньому житті в якійсь іншій формі існування. В «іншому світі», як я вважав. Так от, цей «повий світ» почався для нас обох, коли Джеффрі й мене глупої суботньої ночі відкопали з-під уламків. І в цьому новому світі найголовнішим ' моїм бажанням було перекласти на себе частину страждань Джеффрі, бо він ніс на собі надто багато з того, що мало б належати мені.

Зрозуміла річ, минули роки, поки я вивчився, дістав фах і влаштувався на роботу. Але як тільки почав заробляти, я відразу придбав щось схоже на домівку й звернувся до богадільні з проханням, щоб мені дозволили забрати Джеффрі додому. Вони б, може, й не віддали його мені, ще надто молодому й зеленому, але в них самих становище було відчайдушне, й вони відпускали усіх, хто мав хоч якийсь притулок, аби тільки те місце можна було назвати «домівкою».

Отак я одержав Джеффрі, і все моє життя зосередилось на ньому. Він став джерелом усіх моїх турбот і клопоту, але водночас і моєї сили — правду кажучи, я навіть не знаю, чи буває в людей якась інша сила й звідки вона береться. Я жив однією думкою: віддячити Джеффрі за те, чим я був йому зобов’язаний. Бо якби я не зробив цього, то мусив би повернутись під руїни й знову скарлючитись там. Моя любов до Джеффрі означала одне: я вдячний йому за те, що залишився живий.

Аж дивно, як люди вганяють плин свого життя в колію якоїсь рутини. Вам, Дженні, я міг би й не говорити цього — адже Ви самі потрапили в таку колію і чудово все усвідомлюєте. Моя колія була дуже глибока. Я вчепився за свою жалість до Джеффрі, бо якби не опікувався ним і не платив за це дзвінкою монетою самозречення, то вважав би, що не маю права жити. Та й Ви вважаєте, що не матимете права жити, якщо покинете чоловіка й позбавите своїх дітей затишної пристані, де про них дбаєте ви двоє. Тому Ви зрозумієте мене: я не збираюсь напускати туману, вживаючи гарних слів. Буває так, що тоді люди починають вірити, ніби вони не мають права жити, і тоді кінчають самогубством. Це хвороба, яка веде до смерті. Людина відчуває, що, замість брати участь у життєвій учті, вона стоїть осторонь, паче непроханий гість, до якого піхто навіть не збирається заговорити, якому ніхто не запропонує склянку вина, що вона приречена стовбичити на протязі біля дверей, не привертаючи до себе нічиєї уваги. І тоді людина тихо ступає за поріг і зникає.