Джон Уейн - Зима у горах

Коли ми через Джеффрі розійшлися, я відчував справжній розпач. Навряд чи я себе обманював. Зрештою, від мене без ніякої анестезії було відірвано чималий шмат мого життя. Можливо, десь у глибині душі я бажав цього, але ж іноді ми з власного бажання йдемо на страждання й хресні муки. Марго була мені потрібна, та ще потрібнішим був Джеффрі. Потрібна хоч би тому, що, вибравши її, я в глибині душі не хотів ділити Джеффрі з жодною жінкою. Він був моїм братом, і моєю покарою, і моєю жертвою, і моєю підпорою — усім разом. -

Бачу, що верзу якусь нісенітницю. Навіщо цей набір слів? Я й сам не знаю, Дженні, до пуття не знаю. Ллє спробую зрозуміти все, наскільки зможу. І спасибі Вам, моя кохана, за те, що Ви мене слухаєте і допомагаєте полегшити душу. Бог його відає, я, можливо, й не надішлю Вам цього листа. Ваші чудові очі ніколи, може, й не побачать його. Ваші очі такі ж чудові, як і в Марго, але зовсім інші — зголоднілі й красномовні. Я вмію читати те, що бачу у Ваших очах: скруту, біль і сміх — усе впереміш. Та ще гордість — гордість, яка ні перед чим не схилиться без поважної на те підстави.

Зачекайте, кохання моє, я підкину в грубку трохи горішків. Не хочу, щоб помешкання вихололо. На той час, коли тутешнє пізнє світання розповзеться по небу, я волію встигнути сказати Вам усе.

Грубку натоптано паливом, і я знову пишу. Дозвольте мені розповісти Вам усе про Джеффрі. Він би не заперечував. Якщо він там, унизу, в дубовому гаю, то може піднятися сюди, коли забажає, стати в мене за плечима й прочитати цього листа. А якщо схоче додати кілька рядків, то ласкаво прошу.

Чому Джеффрі був мені такий украй необхідний? Чи по тому, що я багато чим був йому зобов’язаний? Писати так здається смішним, бо ж протягом довгих років я доглядав його, підпорядковував його потребам усе своє життя, переривав заради нього наукову роботу, відмовився від будь-якої надії на сімейне щастя й жіночу ласку,— отже, вдячним мав бути він мені, а не я йому, так? На перший погляд нібито й так. Але ніяка стороння людина не змогла б зрозуміти, що саме відбулося за оті дев’ятнадцять годин.

Яких дев’ятнадцять годин? Моя люба дівчинко, моя Дженні, яку я кохатиму довіку, навіть якщо ми ніколи більше не побачимось, я кажу про ті дев’ятнадцять годин, що проминули між раннім ранком і пізньою піччю однієї п’ятниці року божого тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ви вже народились тоді, Дженні? Мабуть, Ви були маленькою дівчинкою, пили корисний для здоров’я апельсиновий сік і гралися в ляльки у тихій дитячій кімнаті добре впорядкованої буржуазної оселі на півночі. Сподіваюсь, Ви були щасливі тієї п’ятниці вранці, з’їли свій сніданок, гарненько погралися, Ваш татусь був удома і під час ленчу посадив Вас собі на коліна. А тепер слухайте, що робив я. Я лежав скорчений у три погибелі під кількома тонами крокв, цегли й різного каміняччя. Я міг дихати, але не міг випростатись, і годин з десять моє тіло так корчило, що, здавалось, стерпіти неси ла, що я вмру, навіть якщо не задихнуся через нестачу повітря. Що ж, я не задихнувся. І корчі годин за десять . перейшли в отерплість, а я все лежав скарлючений і дихав, але не сподівався вже побачити денне світло. Мені було шістнадцять років, і я, поки лежав там, весь час думав: «Шістнадцять років — не так і погано. Безліч людей не до; живає до такого віку. Навіть не всі тварини. Тварини багатьох видів не живуть стільки». Очевидно, моя психіка за>, -знала порушень. Мене не тільки присипало й придушило, я .дістав ще й невеличкий струс мозку. Проте я чомусь не жалів себе. Я жалів Джеффрі. Ми з ним жили в одній кімнаті — у нас була велика спільна спальня — і я знав, що його також завалило десь поряд, бо чув, як він мучився.

Поранено Джеффрі було значно тяжче, ніж мене. Він то голосно ридав, то тихо плакав, то вмовкав зовсім, а потім починав вити — так, вити по-вовчому. Він втрачав здоровий глузд, і, втрачаючи його, прощався з життям.

І спричинив усе це, Дженні, літак-снаряд. Ви, мабуть, не пам’ятаєте, що німці припинили свої повітряні нальоти в тисяча дев’ятсот сорок першому році й ми дістали перепочинок на два чи три роки, а потім наприкінці війни вони почали кидати на нас оті безпілотні літаки-снаряди — щось схоже на дитячий різновид тих великих штуковин, які посипляться на нас наступного разу, коли все почнеться знову. Певним чином ці літаки-снаряди були не такі страшні, як масовані повітряні нальоти, бо надали вони поодинці, безладно, один тут, інший — там, і ніхто не завдавав собі клопоту вмикати сирени повітряної тривоги — бо навіщо оголошувати її по всьому місту через одну-єдину бомбу, тим більше, що ніхто не мав на це часу. Ця штуковина просто з’являлась у небі, і, трохи погувши там, вмовкала, й падала в моторошній тиші, по якій розлягався жахливий гуркіт.