Джон Уейн - Зима у горах

— Дякую, що ви так думаєте. Між іншим, ви не помиляєтесь, але що з цього! Адже знявся б страшенний галас, в університеті від мене зажадали б заяви про звільнення. А взагалі я всіляко намагаюсь не перейматися цим, просто жену від себе такі думки. Поки що в непе досить грошей: витрачаючи п ять-шість фунтів на тиждень, я протягну десь до лютого або й до березня.

Герет перестав тарабанити пальцями. Вій повільно зняв руки з керма і склав їх на колінах.

— Тоді все гаразд,— сказав він.— Бо на той час ми, мабуть, будемо вже не при ділі.

— Невже справи такі погані?

— Я можу протриматись ще три місяці,— сказав Герет,— навіть незважаючи на...— Вій кивнув головою в бік бурого автобуса й всього ворожого йому світу за вітровим склом.— Але є невеличка заковика з одержанням ліцензії. Страховку я сплатив за кілька місяців наперед, але ліцензія дійсна тільки до першого січня. Другого січня я вже не матиму права вивести автобус на дорогу. Через це нам кінець, В кишені у мене грошей на ліцензію немає.

— А скільки треба?

— Вісімнадцять фунтів десять шилінгів,— відповів Герет.— Це за тридцятидвомісний автобус, як у нас. Якби він мав сорок одне місце, як більшість машин, ліцензія коштувала б на чотири фунти більше.

Голос його звучав ніжно й лагідно, наче з вдячності до автобуса за те, що він тридцятидвомісний, а не більший.

— І у вас немає вісімнадцяти фунтів десяти шилінгів?

— Та ні, є,— сказав Герет,— Але, розумієте, їх призначено на інше. Якщо я витрачу ці гроші на ліцензію, то не матиму можливості купити пального й запчастин, тож ми однаково вийдемо з гри, а гроші за ліцензію пропадуть. Ви ж бачите,— він розпалився,— гальмівні колодки на передніх колесах ні к бісу не годяться. Ще тиждень-два — і через такі колодки машина не пройде першого яг техогляду й не дістане дозволу на вихід у рейс. Доведеться їх міняти, а менш як за вісім фунтів цього не зробиш. А ще я? черв’ячна передача. Я...

— Герете,— перебив його Роджер,— ми будь-що повинні протриматись до лютого. Я заплачу за ліцензію.

— Ні, вам воно і так уже обійшлося недешево.

— А я кажу «так», і, будь ласка, не заперечуйте. Гроші мої, і якщо я хочу залишитись тут і попрацювати кілька тижнів на автобусі, то це моє право.

Роджеру на якусь мить здалося, що Герет стоятиме на своєму. Бо той так поворухнув плечима під витертою шкіряною курткою, мовби готуючись до бійки. Але Роджер випередив його, завдавши вирішального удару:

— Подумайте й про таке. Ви багато чим зобов’язані своєму автобусові. Він добре бігав і завжди робив те, що від нього вимагалося. Хіба яг не ганьба й сором зняти його з маршруту через те, що немає ліцензії тоді, як гроші тільки й чекають, щоб їх узяли?

Герет трохи подумав, потім на знак згоди кивнув головою. Не промовивши й слова, він виліз із-за керма, підійшов до дверей і розсунув їх. Тоді обернувся до Роджера.

— Я візьму гроші,— сказав він,— але тільки в борг. Якщо ми витримаємо, я зможу повернути їх вам у травні або червні. А не витримаємо,— він знову помовчав,— то наймуся десь на роботу й виплачу з своєї зарплатні. Надішлете мені свою адресу, якщо вас тут на той час не буде.

— Згода.

— Що ж,— сказав Герет. Він, здавалось, ось-ось подякує Роджеру, але, трохи повагавшись, тільки й додав: — Зустрінемось о дванадцятій.

— До зустрічі.

В маленькій череватій грубці ніколи не гасло. Хоч би якою мертвою й захололою вона здавалась, варто було

Роджеру вкинути в неї вугілля, поворушити його, а потім відчинити дверцята, і звідти лилося чудове поєднання м’якого світла й міцного тепла. Після розмови з Геретом вій розтопив її о третій годині ночі. Він лежав на тахті фрейлейн Інге, не відчуваючи ані найменшого бажання спати і вдивлявся в невидиму в густій темряві стелю. Непроглядний морок панував довкола і в ньому самому. Він відчував своє тіло як якусь фізичну субстанцію, що займає певне положення в просторі: щоразу, коли він ворушився, пружини тахти тихо приходили в рух, приладжуючись до контурів його стегон і плечей; під тахтою була дощана підлога, під підлогою — фундамент каплиці, під фундаментом — міцні прадавні скелі, що йшли вглибину: крізь шар гранітів і крізь базальтовий шар аж до мантії із залізисто-магнієвих силікатів і далі крізь сірчисто-кисневу оболонку до ядра планети в його безперервному обертальному русі. Вій відчував це ядро, тверде, гаряче й стиснуто, як своє позбавлене любові серце. Ні, не позбавлене любові, а ніколи нікому не любе — ось жорстокіші й правдивіші слова. Вій любив, але його не любили. І любов, якої сповнено його серце, лишається незайманою, нереалізованою. Точніше, його серце готове до любові і ладне віддати її, тільки-но Дженні згодиться прийняти її... «Дженні!» Він мимоволі вимовив її ім’я, лежачи самотою в цьому мороці, відчуваючи своїми кістками круглість землі і знаючи, що тільки Дженні може вгамувати його біль від самотності на планеті, що, огорнута тропосферою, обертається навколо своєї осі.