Джон Уейн - Зима у горах

— Посиджу у себе в каплиці за пляшкою, а тоді ляжу спати,— не задумуючись відказав Роджер.

— Он як,—Герет зосереджено обмірковував почуте.—А я гадав, ви поїдете звідси на день-другий. Знаєте, до вашої родини.

— Ні, не поїду.

— Ну, на Різдво самому бути не годиться,— сказав Герет.— Приходьте на свято до нас, проведете його зі мною й матір’ю.

Роджеру перехопило подих. Він тільки тепер виразно усвідомив, що, не бажаючи признатися самому собі, боявся настання Різдва, боявся панічно.

— Із задоволенням прийду,— відповів він.

— Майте лише на увазі, частування буде не бозна-яке,— вів далі Герет.— Але ми щось та зготуємо.

Від цієї миті все життя Роджера зосередилося на святкуванні Різдва у Герета. Чи їхав він в автобусі з міста чи до міста, чи замітав у каплиці, чи готував невибагливу їжу з консервів, чи відпочивав перед своєю веселою грубкою, його думки невідворотно линули до Різдва. Що вони їстимуть? Що питимуть? Що робитимуть? Про що розмовлятимуть? Надіне Геретова мати товстий коричневий джемпер чи заради свята витягне із скрині свій вилинялий «найкращий» одяг? Чи сидітимуть вони церемонно й дивитимуться на годинник, чи чари затишку, тепла й світла вільної від клопотів днини вплинуть на них, і розмова їхня буде щира й невимушена?

Роджер довго розмірковував над тим, які подарунки йому слід приготувати і який зробити внесок в святкування. Чи не образиться Герет, якщо він підійде до дверей їхнього будинку, насилу тягнучи — руками не обхопити,— пакет з різними вишуканими наїдками? Йому страшенно кортіло зняти з рахунку жалюгідні залишки своїх фінансів і пустити їх на влаштування такого свята, яке Герету і його матері не могло б і приснитися — з оранжерейними фруктами, по-справжньому добрим вином — і в достатній кількості, з індичкою, фініками, горіхами, витриманим портвейном і французьким коньяком, з сигарами... Яка користь з тієї мізерії, що лежить на його рахунку в банку? Її вистачить йому ще надовго, щоб перебиватися з хліба на воду, й вій устигне побачити, як той півень Дік Шарп заклює Герета до смерті, та чи так уже приємно це спостерігати? Чи не краще вгатити її геть усю в один-єдиний, але прекрасний день безтурботного бенкетування, а потім у. холодній темряві наступного ранку замкнути каплицю і нишком утекти, покинувши Герета гинути і йти на дно самого, щоб вій не бачив нічиїх очей, крім жалісних і сліпих очей жінки, яка вигодувала його своїм молоком?

Роджеру кортіло зробити цей широкий нерозважливий жест — часом вій навіть уявляв, як усе робитиме. Сидячи вечорами біля грубки, він не раз вирішував іти вранці в банк, тільки-но той відкриється. Але наставав ранок, і йому бракувало рішучості здійснити задумане. ї не з побоювання, що його неправильно зрозуміють, що широкий жест не справить належного враження. Він уже досить добре знав Герета й був певен, що будь-який щирий вияв добрих намірів не може скривдити горбаня. Ні, його стримувало інше. Герет був надто проникливий, надто кмітливий і мислив прямо й чіпко, як людина, що ніколи не марнувала розумової спати на несуттєве. Він одразу ж збагне: якщо Роджер зняв з рахунку гроші й пустив їх на різдвяну гулянку, значить, він складає зброю. Ті гроші — бойовий резерв Роджера, і витратити їх — все одно, що визнати себе переможеним. Цього Роджер допустити не міг. Він не збирався ставати свідком того, як Герета остаточно заженуть у глухий кут, але, поки в нього ще лишалося кілька патронів, не хотів і кинути його серед ворогів напризволяще.

Врешті він вирішив купити пляшку доброго сухого вина й пляшку віскі. У глибокі кишені його пальта вони влізуть. Він прийде, повісить пальто, подивиться, який там настрій, і до слушної нагоди не казатиме про пляшки. Потім принесе вино, щоб випити за обідом, а віскі залишить ще наостанок. Поступово, коли воші почнуть поводитися невимушеніше, а день хилитиметься до вечора, він внесе й цю лепту.

Лежачи в темряві й слухаючи, як гуляє вітер в горах, як вій тяжко зітхає внизу, в заселеному друїдами лісі, Роджер розмірковував про те, що такт, який він намагався виявити, вся ця обережна стратегія, старанність, з якою він уникав образити Герета, аж ніяк не притаманні його вдачі. Йому прищепили це довгі роки життя з Джеффрі.

За тиждень до Різдва Роджерові приснився сон, такий страшний, що він довго не міг отямитись від нього й після того, як прокинувся. Йому приснилося, ніби він іде вгору височенним відвалом, що навис над будинком Герета. Спершу ґрунт під ногами був твердий і сходження приємно наморочило голову: він підстрибом біг в’юнкого стежкою між двома стінами наваленого купами сланцю, наче в його черевики було вмонтовано ракетні двигуни. Але коли досяг вершини й глянув на море, то побачив, що воно взялося височезними білими хвилями, які завзято й навально мчать на берег, щоб поглинути суходіл і знищити на ньому все живо. Неначе прирісши до місця, він невідривно дивився на хвилі, що, поспішаючи, здіймались усе вище й вище і вже почали досягати гори, де він стояв. А коли він зрозумів, що то не вони справжня небезпека, що то лише диявольська хитрість, а небезпека в тому, що відвал під ним сунеться й осідає, було надто пізно. Він намагається втриматись на ногах, і це йому вдається, але купи сланцю й каміння починають сповзати вниз, зриватись і падати гримотливим потоком на будинок Герета. Роджер, задихаючись уві сні, силкується крикнути на всю силу своїх легенів, застерегти Герета і його матір, щоб вони мерщій залишили свій приречений будинок, тікали нехай навіть униз, назустріч білогривим хвилям, що п’ялися вгору, поглинаючи все на своєму шляху, але з його зведеної судомою горлянки не вихопилось жодного звуку, і він, охоплений жахом, мовчки спостерігав за тим, як у дах Геретового будинку з глухим гуркотом вдарила перша кам’яна хвиля, потім друга, третя. Від кожного його руху вперед чи назад униз сипалося дедалі більше каміння, і ось уже будинку не стало видно, і Роджер зрозумів, що Герета і його матір поховано назавжди, поховано глибше, ніж було поховано його й Джеффрі, коли вибухнула та жахлива бомба, глибше навіть, ніж його батьків, чиї розчавлені останки квапливо сховали в землю, де вони стали недосяжні ні для жадібної до дрібниць нам’яті, ні до ще неусвідомленої любові.