Джон Уейн - Зима у горах

«Зголодніли? — гукнув Герет з кухні,—За дві хвилини сядемо».

Роджер поспішав на подвір’я. Там вино вже охололо. Поспитавши матір і діставши потрібну відповідь, він знайшов штопор. Швидко працюючи руками, він ледве встиг витягти корок і налити всім вина, як Герет широко розчинив двері на кухню.

«Дорогу! — загорлав він,— Дорогу головному придворному кухареві її королівської величності!»

Він урочисто вийшов з кухні, гордо тримаючи над головою велику тацю. На ній лежало й густо парувало щось коричневе. Незрівнянні пахощі смачного смаженого м’яса й прянощів супроводжували його наближення до столу.

«Заєць! — вигукнула стара.— Я чую по запаху, Герете! Авжеж, заєць!»

«І не простий собі заєць,— сказав він,— а гірський. Я сам зловив його в сильце. Останні кілька днів я тільки те й робив, що ставив сильця. Правду кажучи, зловив я аж трьох, але перші два були не досить добрі для такого святкового столу. Перший виявився ще зайченям, другий — старою кощавою зайчихою. А цей — саме те, що треба!»

Роджер з благоговінням дивився на печеню.

«Зараз принесу овочі,— сказав Герет,— а ви поки допоможіть матері сісти за стіл і подбайте, щоб у неї було все необхідне».

Він зник на кухні й повернувся з величезною сковородою смаженої картоплі, мискою брюссельської капусти й трьома тарілками, нагрітими так, що навіть його загрубілим від роботи рукам було гаряче, і він тримав їх, взявши ганчірку.

Роджер, посадивши матір на стілець, найближчий до каміна, намірився сісти й сам, але помітив, що стара випросталася па стільці й піднесла руку, закликаючи до тиші.

«Герете?»

«Що, мамо?»

«У тебе все готове? Я можу прочитати молитву?»

Герет поклав ніж, яким різав м’ясо, й застиг біля свого стільця.

«Читай, мамо».

«Господи боже,— почала стара,— ми зібралися за різдвяним столом з твоєї ласки й милості. Вже сімдесят два Різдва зустріла я, і завжди, відколи в мене прорізалися перші зуби, ти давав мені добру їжу в цей день з твоєї ласки й милості, господи».

У Роджера аж слинка котилася від духу смаженої зайчатини, але в кімнаті панувала глибока тиша, і йому, хоч він і добре зголоднів, чомусь не хотілося її порушувати.

«Сьогодні не звичайне Різдво, господи, і ти це відаєш,— повела далі стара,— Шиття наше зробилося тяжчим цього року і, може, зробиться ще тяжчим, але ти, господи, послав нам нового друга, який невідь-звідки прийшов до нас і вирі" шив допомогти нам, хоч ми й не знаємо, з якої причини. Але нас сповнює радістю те, господи, що сьогодні він тут, щоб розділити з нами пашу трапезу».

«Амінь»,— сказав Герет.

«І згадати разом з нами народженого у Віфлеємі», закінчила мати.

Якийсь час вони стояли мовчки, не бажаючи порушити чарів молитви, тоді стара жваво й бадьоро промовила.

«А тепер, Герете, нарізай м’ясо!»

І Герет заходився коло м’яса.

«Ніколи б не подумав,— сказав Роджер з повним ротом, • що ви вмієте смажити зайця».

«Потроху навчився,— відповів Герет.— Спочатку я пробував тушкувати їх і шпигувати салом. Але, як на мене, найсмачніші вони тоді, коли їх засмажено».

Він одним духом випив вино.

«Добре йде».

«Пийте ще»,— сказав Роджер, підливаючи.

«Я вбив цього зайця як слід,—промові™ Герет.—Зламав йому шийні хребці, наче сірник. І краплі крові не пропало».

«А скільки він заважив?» — спитала мати.

«Поки я не відрізав йому голову й не оббілував,— відповів Герет, трохи схиливши набік голову й подумки прикидуючи,— то, мабуть, фунтів із шість».

Якийсь час вони їли мовчки.

«Це щастя, що Герет навчився добре куховарити,— промовила стара, очевидно, для Роджера,— Він зроду жодної страви не приготував, поки я не почала сліпнути».

«Це сталося не відразу,—мовив Герет,—Ти мала коли навчити мене, поки зір у тебе слабшав».

Допиваючи вино, Роджер швидко перевів погляд з сина на матір. Які вони сильні, які розважливі й зовсім не нарікають на долю. Сліпота матері була фактом, який вони прийняли, і хоч яких мук це їм тоді завдало, тепер вони до неї звикли й змирилися з нею. Те, що мати сліпа, було лише однією з умов їхнього існування, таких, як і те, що гори стрімкі, каміння тверде, а вітер з моря завжди дме в обличчя.

Коли вони з’їли все, що було на столі, і відсунули тарілки, Герет підвівся.

«Сподіваюсь, у вас ще знайдеться трохи місця,— сказав він. 6 ж іще різдвяний пудинг».

«Боже праведний,— вигукнув Роджер,— та ви ж геній!»

«Ні, це з крамниці,— квапливо відказав Герет.— Утнути пудинг мені не до снаги. Але мені здавалося, що Різдво без нього — не Різдво. Та й пудинг невеликий».