Джон Уейн - Зима у горах

Саме нас піти й принести пляшку віскі, вирішив Роджер.

Він і Герет повернулися до столу одночасно.

«А це, щоб полити пудинг»,— сказав Роджер, відгвинчуючи корок.

«То це ви геній»,— сказав Герет просто.

Роджер вилив на пудинг трохи віскі, Герет вийняв коробку сірників і підпалив його. Вони урочисто спостерігали, як на мить спалахнув і погас вінчик голубого полум’я.

«Їй-богу, не завадило б принести бренді»,— вибачливо промовив Роджер.

«Ет, віскі анітрохи не гірше, друже».

Упоравшись із пудингом, вони зібрали посуд і вмостилися коло каміна з приємним відчуттям ситості, тепла, спокою й легкого сп’яніння.

«Тобі не тягне, мамо?»

«Нітрохи».

Надворі короткий зимовий день уже хилився до вечора. Незабаром овець збиватимуть в отари, щоб їм було тепліше, і туман осяде на вересовому галуззі закрижанілими краплями. Рік невпинно обертався, обертався на своїй похмурій осі з темряви й холоднечі.

Роджер і Герет неквапом потягували віскі.

«Нумо, ще по краплі».

«Авжеж, це питво не дасть застудитися»,— визнав Герет.

«Що ти кажеш, Герете,— докинула його мати, — Як можна біля вогню застудитися».

«Це все одно що мастило,— спокійно пояснив Герет, наливаючи в свою склянку віскі на два пальці,— Як в автобусі. Не дає волозі потрапити в циліндри».

І він, смакуючи, випив ще.

Вони ще трохи помовчали. Роджер завважив, що світло у вікні, яке виходило на море, з білястого, наче шкуринка на сирі, перетворилось на ніжно-рожеве. Він уже хотів заговорити про це, але, згадавши, що мати незряча, промовчав. Чи ж годиться говорити про гарний захід сонця, коли сидиш з людиною, для очей якої барви призахідного неба зникли назавжди?

гірському схилі, знаходячи не тільки засоби до існування, але й невимовну втіху в тому, щоб вгризатися в гору глибше й глибше, вибухами відриваючи від неї величезні шматки й видовбуючи печери, в яких він зміг би жити своїм потаємним життям. І враз перед внутрішнім зором Роджера постало жахливе видиво: Герет через двадцять років, сам-самісінький, із запалими, поораними зморшками щоками й кількома сивими волосинами на банеподібному черепі, заклопотано рухається поміж мокрих скель з повними кишенями динамітних шашок, а в думках у нього — чаїні яйця.

«Не треба думати про це,— квапливо промовив він.— Буде й у нас свято. Дік Шарп робить останню ставку. Якщо ми протримаємось ще кілька тижнів, він програє».

Мати й син з мовчазним подивом обернули до нього обличчя, і він зрозумів, як стривожив їх, згадавши заборонене ім’я, та ще й біля їхнього різдвяного вогнища. Проте Роджер не відчув каяття. Якщо Дік Шарп не йде їм з думки — а в цьому немає сумніву, бо інакше Герет не розмірковував би так болісно про своє майбутнє в каменярні,— то нехай його ім’я буде в них і на язиці.

«Герете! Матусю! — вигукнув Роджер.— Випийте зі мною ось за що — за нашу перемогу!»

Від хвилювання він схопився на ноги.

«У матері немає з чого пити,— сказав Герет.— Ось куди наллємо».

Він узяв з полиці склянку й налив туди трохи віскі. Пляшка майже спорожніла.

«Я міцного не п’ю»,— заперечила мати.

«Знаю, що не п’єш,—сказав Герет,—Але цього разу випий, мамо. Роджер має рацію. Він хоче, щоб ми випили за найкраще в світі — за волю до боротьби».

«Сьогодні Різдво,— зітхнула вона,— а ти говориш про боротьбу».

«Ми п’ємо за те, щоб зуміти вижити, місіс Джонс»,— сказав Роджер.

Вони піднесли свої склянки. Мати аж закашлялася, але вигляд у неї був задоволений: чи то від випитого, чи то від чогось іншого на обличчі заграла м’яка, задумлива посмішка.

«Ох Герете,— стиха промовила вона,— ти такий же, як твій батько».

«Та мабуть, мамо».

«Він сказав би те саме, що й ти. Він сказав би, що наша воля до боротьби — це найкраще, що ми маємо»,

Герет посміхнувся до матері, й Роджер, що спостерігав за ними, раптом побачив, які у них схожі обличчя.

«Пам’ятаєш, як Принц хвицьнув мене?» — спитав Герет.

«Ще б пак. Я так тоді злякалася за тебе».

«Я ніколи не розповідав тобі, що трапилось опісля,— сказав Герет.— Всі ці роки й словом не прохопився, а тепер розповім».

«Опісля?»

«Коли я знову почав ходити,— сказав Герет. Він обернувся до Роджера,— У нас був кінь, Принц, він робив тут усе, поки ми не придбали трактор. То був надійний старий трудяга, він знав тут кожен камінчик і кожну билину краще за мого батька. Але якось, я тоді був ще зовсім хлоп’ям років шести-семи, трапилося дивне: Принц хвицьнув мене. Мабуть, я пустував біля його задніх ніг. Хвицьнув досить дошкульно — кісток не поламав, але руку в плечі вивихнув. Дістав я також синців, а тому мене вклали в ліжко й протримали в ньому кілька днів. Коли я встав на ноги й знову вийшов на подвір’я, то намагався триматися від Принца якнайдалі, і батько, очевидно, помітив це, бо одного разу вранці підкликав мене до дверей стайні, де він стояв біля Принца. «Герете»,— каже він. «Що, тату?» — питаю я. «Хочеш мати шилінг?» — каже він. Для мене шилінг був величезними грошима, а батько дістав монету з кишені й тримав її так, щоб вона аж зблискувала проти сонця. «Він твій,— каже батько,— тільки ти мусиш підняти його». І кинув монету просто коневі під копита. Я дивлюсь на монету і бачу, як вона блищить, а Принцеві копита видаються страшенно великими й страшенно твердими, а в мене тіло ще болить від того, що він мене хвицьнув. Але мені хочеться взяти шилінг, хочеться чогось іще більшого, ніж той шилінг, ви мене розумієте?»